Розділ 6. Допит перших підозрюваних

У кабінеті директора запанувала напружена тиша. Десятеро працівників музею мовчки чекали, кидаючи обережні погляди то на Георгія Володимировича, то на трійцю, яка щойно увійшла.

Олександр зробив крок уперед першим.

— Доброго дня, — сказав він рівним, спокійним голосом. — Мене звати Олександр. Це Марина та Ілля. Ми представляємо агентство «Owl». Нас запросили, щоб розібратися з подіями тієї ночі.

Марина ледь кивнула, підтримуючи його слова:

— Ми не поліція і не шукаємо винних навмання. Наше завдання — зрозуміти, що саме сталося, і знайти того, хто причетний до зникнення автомобіля.

Ілля додав уже м’якше:

— Тому нам важливо почути кожного з вас. Навіть дрібниці можуть мати значення.

Директор повільно підвівся зі свого крісла й вийшов з-за столу. Його постава була спокійною, але в погляді читалася напруга.

— Це всі співробітники, які мали відношення до тієї зміни, — промовив Георгій Володимирович. — Охорона, технічний персонал і чергові по залу. Я попросив їх залишитися після роботи.

Він перевів погляд на трійцю.

— І одразу скажу: я хочу бути присутнім під час розмови. Це мої люди, і я хочу чути все сам.

Олександр коротко кивнув:

— Це цілком зрозуміло. Нам не заважає ваша присутність.

Марина уважно оглянула працівників, затримуючи погляд на обличчях, жестах, напружених руках.

— Тоді пропонуємо почати по черзі, — сказала вона. — Спокійно й без поспіху. Розкажіть, хто де був тієї ночі й що бачив.

У кімнаті знову запала тиша — важка, очікувальна.

Хтось із працівників нервово прокашлявся.

І перший крок до розгадки був зроблений.

Розпит почали з тих, хто тієї ночі перебував безпосередньо в залах музею.

Працівники говорили по черзі, інколи доповнюючи одне одного. За їхніми словами, зміна починалася звично: обхід поверхів за графіком, перевірка експонатів, вікон, дверей, сигналізаційних датчиків. Ніч не вирізнялася нічим особливим — тиша, приглушене освітлення, знайомий порядок.

— Ми проходили всі три поверхи, — пояснив один із чергових. — Дивилися, щоб ніхто не залишився після закриття, перевіряли вітрини, панорамні вікна, двері між крилами.

— Світло працювало нормально, — додала інша працівниця. — Основне освітлення було вимкнене, як завжди вночі, а додаткове — для експонатів і коридорів — горіло.

Потім вони майже одночасно заговорили про той самий момент.

— Світло зникло раптово, — сказав хтось із чоловіків. — Не все одразу… Спочатку погасло підсвічування експонатів і коридорів. Таке раніше не траплялося.

— Було дуже дивно, — підтвердила жінка. — Темрява накрила все миттєво. Ні мерехтіння, ні попередження.

Ті, хто в той момент перебував біля вікон, згадували ще одну деталь:

— Ми побачили, що темно не тільки в музеї, — сказав черговий із другого поверху. — На вулиці теж. У сусідніх будинках, ліхтарях… світла не було ніде.

Марина відзначила це поглядом, але нічого не сказала.

— Приблизно через п’ять хвилин, — продовжив інший, — увімкнувся запасний генератор. Частина світла повернулася, системи ожили. Все ніби знову стало нормально.

Він зам’явся, перш ніж додати:

— Але після цього… з’явилося дивне відчуття. Сонливість. Наче різко втомився.

Кілька працівників мовчки кивнули.

— Так, — тихо сказав ще хтось. — Хотілося сісти. Закрити очі хоча б на хвилину.

У кабінеті повисла важка тиша.

Олександр повільно переглянувся з Мариною та Іллею.

Це вже не виглядало як звичайний збій електропостачання.

Після цього черга дійшла до охорони.

Охоронці говорили стримано, короткими фразами, ніби звикли звітувати. Загальна картина майже повторювала слова працівників залу, але з деталями, які одразу привернули увагу трійці.

— Усе було стандартно, — почав старший зміни. — Обхід за графіком, перевірка датчиків, замків, воріт.

Олександр уточнив:

— Уся охорона перебувала всередині будівлі?

Охоронець похитав головою:

— Ні. Частина — так, але не всі. За інструкцією ми маємо контролювати і зовнішній периметр.

Він пояснив це спокійно, ніби повторював не вперше:

— Уночі холодно. Ми виходимо на вулицю періодично, не постійно. Перевіряємо головні ворота, задній вхід, а також генератор — він стоїть за будівлею, окремо.

Марина уважно слухала, не перебиваючи.

— У момент, коли зникло світло, — продовжив охоронець, — двоє з нас якраз були на вулиці. Тому ми залишалися притомними. Було видно, що район теж погас — не тільки музей.

— Ви намагалися зв’язатися з тими, хто був усередині? — запитав Ілля.

— Так, — коротко відповів інший охоронець. — По рації. Але у відповідь — тиша.

У кабінеті знову стало напружено.

— Ми вирішили повернутися всередину, — продовжив перший. — Подумали, що, можливо, проблема з обладнанням або люди просто не чують.

Він замовк на мить, ніби намагаючись відновити в пам’яті події.

— Пам’ятаю коридор… напівтемрява… — сказав він повільніше. — І все. Далі — порожнеча. Відчуття, ніби свідомість просто «провалюється». Ми не встигли ні зреагувати, ні покликати на допомогу.

— А решта охорони? — запитав Олександр.

— Вони були всередині, — відповіли йому. — За чергою обходили зали, кожен свій сектор.

Директор мовчки слухав, стоячи осторонь, зі схрещеними руками. Його обличчя залишалося спокійним, але в погляді читалася напруга.

Марина зробила коротку нотатку.

Те, що всі описували однаково — темрява, затримка генератора, раптова сонливість — більше не виглядало збігом.

Трійця більше не ставила запитань одразу.
Вони мовчки осмислювали почуте, дозволяючи словам охорони «осісти». У кабінеті запанувала тиша — не порожня, а зосереджена. Саме в такій тиші зазвичай народжуються правильні висновки.

Потім Марина підвела погляд:

— Добре. Тепер технічний персонал.