Розділ 5. Кімната, де зберігаються історії

Коридор, у який вони ввійшли, був значно темнішим, ніж парадні зали музею. Лампи під стелею світили тьмяно-жовтим світлом, створюючи вузькі острівці освітлення між довгими тінями. Вони йшли один за одним, а звуки їхніх кроків тихо відбивалися від бетонних стін, немов хтось невидимий крокував поруч.

Йдучи попереду, Георгій Володимирович продовжував говорити спокійно, ніби звик проводити екскурсії саме такими службовими коридорами.

— У нашому архіві ви побачите копії всіх записів діда, — мовив він, не обертаючись. — Ми відцифрували їх, але залишили також паперові дублікати. А от оригінальні зошити — ті зберігаються в мене вдома. Це сімейна спадщина. Дехто може назвати це надмірною обережністю… але я вважаю за краще не ризикувати.

— Розумно, — тихо промовила Марина, проводячи рукою по холодній стіні, де час від часу траплялися металеві таблички з номерами приміщень.

— Особливо тепер, — додав директор. — Коли хтось проявив… занадто великий інтерес до наших експонатів.

Вони минули кілька зачинених дверей: склад інструментів, кімнату охорони, технічний пункт. Коридор раптом повернув ліворуч, і перед ними з’явилися великі подвійні двері з масивною табличкою "АРХІВ — СЛУЖБОВЕ ПОМІЩЕННЯ".

Клієнт дістав ключ-карту, провів по панелі, і двері плавно відкрилися з легким електронним клацанням.

Усередині повітря відразу стало іншим — прохолоднішим, сухішим, із легким запахом паперу, старого клею й металевих шаф.

Приміщення було значно більшим, ніж очікували герої. Дві довгі стіни заповнювали високі стелажі з коробками, папками й футлярами — від документів щодо експонатів до особистих файлів співробітників, звітів, технічних креслень. Все було впорядковано з майже військовою дисципліною. У центрі стояв широкий стіл із білими лампами, чистий, готовий для роботи з матеріалами.

Ілля здивовано підняв брови:

— Тут… наче справжній державний архів.

— У деяких аспектах навіть краще, — спокійно відповів Георгій Володимирович. — Ми не можемо дозволити собі втрачати інформацію. Навіть найдрібнішу.

Він підійшов до одного з відділів, відчинив металевий ящик і дістав товсту папку, загорнуту у прозорий захисний пакет.

— Звідси й почнемо. Це — копії всього, що стосується тієї машини.

Сонячне світло з маленького вікна під стелею впало на папку, і тінь від неї лягла на стіл, ніби підкреслюючи її вагу.

Герої мовчки перезирнулися.

Справжнє розслідування тільки починалося.

Ілля обережно взяв папку з рук директора, ніби вона могла розсипатися від надто різкого руху. Марина й Олександр стояли поруч, уже намагаючись заглянути через його плече.

Марина першою озвучила думку, яка, здається, була спільною для всіх:

— Нам знадобиться трохи часу, щоб розібрати все це. Тут явно не пару сторінок.

Олександр додав:

— Але перш ніж ми підемо працювати з документами… нам би хотілося поговорити з людьми, які були тут тієї ночі. Охоронці, техперсонал — будь-хто, хто міг щось бачити або чути.

Директор уважно подивився на них — поглядом людини, яка перевіряє не лише професійність, а й серйозність намірів.

— Це слушно, — кивнув він після короткої паузи. — Я зберу всіх, хто був у ніч чергування. Нехай прийдуть до мого кабінету.

Він зробив кілька кроків до дверей, але раптом зупинився й обернувся назад.

— До речі… поки я їх шукаю, у вас є можливість ознайомитися з їхніми досьє.

Він указав на високий стелаж біля стіни, де серед десятків сірих і синіх папок одна яскраво виділялася.

— Бачите жовту? Саме вона вам потрібна. Там короткі профілі всіх співробітників, які були тієї ночі в музеї. Нічого зайвого — лише основна інформація.

— Це допоможе нам підготувати питання, — промовила Марина, підходячи ближче до стелажа.

Директор ледь усміхнувся — коротко, стримано.

— Готуйтесь. Деякі з них можуть говорити багато… інші — навпаки. Але всі вони щось знають. Питання лише в тому, наскільки чесно захочуть це озвучити.

Він приклав картку до панелі дверей — і ті плавно відчинилися.

— Я повернуся за кілька хвилин. Почувайтеся як удома.

Двері зачинилися, й архів знову занурився в тишу, яку порушували лише тихі шелести паперів та приглушене гудіння вентиляції.

Троє героїв повільно підійшли до столу, поклали на нього папку про викрадену машину — і поглянули на жовту папку, що чекала на них.

Розслідування починало набирати обертів.

Ілля акуратно поклав на стіл товсту папку з копіями — листи хрустнули під його долонею. Він розгорнув її на найвільнішому місці, вирівняв кути, щоб документи не з’їжджали, і ще раз глянув на заголовок: «Досьє — Фонд Гельвіга. Копії». Потім сів навпроти, підсвітив документ лампою і приготувався робити нотатки.

Тим часом Олександр підійшов до стелажа, де стояла та сама яскрава жовта папка. Стелаж був високим — дошки від підлоги до стелі, наповнені акуратними коробками й папками. Він трохи піднявся на носках, натягнув рукою верхню полицю і витягнув жовту теку, що відразу впала в око на тлі сірих обкладинок. На її обкладинці чорним маркером було написано: «Нічна зміна — 03.02 — Досьє».

Олександр опустився до стола, обережно поклав папку на ближній лист і повільно розкрив її. Усередині лежало десять тонких папок — по одній на кожну людину. Він ставив їх поруч одну за одною, так щоб кожна була видна: підпис, посада, дата прийому на роботу. Рука легко торкалася паперу, ніби доторкнувся до живої історії.

— Тут десять людей, — промовив він тихо, — дивись.

Відкривши першу, Олександр прочитав вголос короткі рядки: прізвище, ім’я, посада — «охоронець на в'їзді», стаж — «12 років». Друга — «оператор відеоспостереження», стаж — «10 років». Третя — «майстер реставрації», стаж — «15 років». Далі слідували записи, деякі з помітками «на обліку», «тимчасово відряджений», «новий контракт — 8 місяців».

Він розклав всі досьє у ряд, так щоб видно було прізвища й дати. На перший погляд ситуація була проста: більшість працівників — давні, майже сімейні люди музею, які працюють роками. Та в кутку лежали кілька папок з іншими позначками — «прийнятий 11 місяців тому», «контракт 3 місяці». Новачки, які з’явилися відносно недавно.