Розділ 4. Той, хто знає більше

У залі запанувала коротка, але відчутна тиша, коли чоловік у темному класичному костюмі зробив крок уперед. Його присутність одразу змінила атмосферу — не тиском, не зверхністю, а тією спокійною упевненістю людей, які багато років керують складними справами та звикли тримати ситуацію під контролем.

Водночас у його поставі не було зарозумілості. Радше стримана дружність, змішана з професійною холодністю — людина, яка звикла бути відкритою, але ніколи не дозволяє собі слабину перед сторонніми.

Він уважно оглянув трійцю, ніби запам'ятовуючи обличчя та оцінюючи їх як партнерів, а не підлеглих.

— Добрий день, — промовив він рівно, голос був теплим, але з внутрішньою твердістю. — Мене звати Георгій Володимирович. Я директор цього музею… і водночас його власник.

Троє синхронно кивнули.
Сам директор зробив невеликий крок ближче.

— Радий познайомитися. Ви — та сама команда, про яку мені казав Андрій Петрович?

— Так, — відповіла Марина. — Ми з агентства «Owl». Дякуємо, що погодилися зустрітися з нами особисто.

У кутиках його вуст промайнув ледь помітний, стриманий усміх.

— Такі справи я нікому не доручаю дистанційно, — сказав він. — Є речі, які краще обговорити наживо.

Після короткої паузи він кивнув у бік невеликої відкритої зони біля сходів, де було порожньо.

— Ходімо туди. Поговоримо без зайвих вух.

Він жестом запросив трійцю слідувати за ним.

Вони відійшли в невелику відкриту зону біля сходів, де було тихіше, ніж у центральній частині залу — лише легкий гул вентиляції порушував тишу.

Георгій Володимирович зупинився перед ними. Його погляд був уважним, але без зверхності — людина, яка звикла керувати, але не принижувати.

— Отже, — тихо почав він, — яке ваше перше враження про музей?

Троє переглянулися; усім було зрозуміло, що це більше, ніж люб’язність — це невеликий тест.

Першою заговорила Марина:

— Музей виглядає дуже професійно. Чисто, продумано, відчувається турбота про експонати та відвідувачів.

Ілля додав, не відводячи погляду від блискучих панелей:

— Інженерна частина теж на рівні — освітлення, системи підйому, все стильне й акуратне. Але це дає підстави думати, що тут усе продумано до дрібниць.

Олександр подивився на план, ще раз пробіг очима по приміщенню й сказав:

— Ми помітили кілька технічних моментів. По-перше, головні ворота автоматичні — а нам повідомили, що в момент інциденту в районі не було світла.

— У нас є резервний генератор, — спокійно відповів директор. — Він живить основні системи.

— Ми це врахували, — сказав Олександр. — Але нам також повідомили про вантажівку, яка ніби їхала звідси тієї ночі. Проблема в тому, що на під’їзді та в навколишніх вуличках немає простого місця для розвороту такої машини. Це створює сумніви щодо логістики.

Марина підхопила:

— І ще — огляд залу показав, що найдорожчі експонати стоять на верхньому поверсі. Винести їх непомітно майже неможливо: панорамні вікна цілі, риштувань чи слідів пошкоджень немає, і металеві реле на своїх місцях.

Ілля підсумував:

— Решта експонатів теж на місці. Багато з них — цінні для міста й історії, але не такі, заради яких ризикнули б організувати настільки складну операцію.

Директор уважно їх слухав, іноді киваючи. У його погляді промайнуло не здивування, а швидше повага.

— Ваші висновки — чіткі й конструктивні, — нарешті вимовив він. — Саме такого підходу я й очікував.

Він зробив крок убік і жестом запросив слідувати за собою:

— Ідімо, я покажу вам місце, де все почалось. Після огляду розповім більше про те, що саме було вкрадено і чому це так важливо.

Георгій Володимирович ще мить уважно спостерігав за реакцією трійці — ніби остаточно переконувався, що зробив правильний вибір. Потім коротко кивнув, змінив тон на більш стриманий і діловий:

— Гаразд. Тоді хочу показати вам дещо важливе. Прошу за мною.

Він розвернувся й повів їх до бокових дверей, що вели до службового коридору. На відміну від сяючого головного залу, тут було тихо, тісно й прохолодно. Стеля нижча, стіни пофарбовані в технічний сірий, запах мастила й старого металу ледве відчувався у повітрі.

— Сюди зазвичай не водять відвідувачів, — прокоментував він, ідучи попереду впевненим кроком. — Це частина комплексу, яку я тримаю подалі від ока публіки.

Марина й Ілля обмінялися швидкими поглядами — інтонація директора змінилась. Він говорив серйозніше… і трохи важче, ніж раніше.

Олександр же уважно фіксував усе: камери на стелі, додаткові замки на кожних других дверях, навіть слабкий запах бензину, який не буває випадковим у таких місцях.

Нарешті директор зупинився біля масивних металевих дверей із товстим електронним замком.

— Це тут.

Присівши, він провів картку, ввів код і на кілька секунд застиг, тримаючись за ручку. Наче збирався з думками.