Розділ 3. Музей ретро-автомобілів “Колекція Гельвіга”

Ранок був прохолодним і туманним. Сірий присмерк повільно заповнював двір, ліхтарі тьмяно мерехтіли в молочному повітрі, а з вулиці тягнуло сирістю. У квартирі Марини панувала зосереджена метушня — тихий, уважний хаос, у якому кожен перевіряв те, що вважав найважливішим.

Ілля стояв біля стола, схилившись над розкладеним обладнанням. Він обережно протирав мікрофони, клацав перемикачами, наче намагаючись переконати техніку бути чемною саме сьогодні.
— Диктофон працює, — промовив він собі під ніс, — камера працює… батареї заряджені… запасні теж є… Добре. Добре…

Олександр, присівши біля рюкзака, перекладав документи, блокнот і невелику папку з копіями свідчень.
— Ти так бурмочеш, наче ми вирушаємо на прямий ефір на телебаченні, — він підняв погляд і всміхнувся. — Хвилюєшся?

— Та не хвилююся, — відповів Ілля занадто швидко. — Просто не хочу приїхати туди й виглядати… ну… ніби ми гурток по інтересах.

— Ми і є гурток по інтересах, — буркнув Олександр, застібаючи рюкзак. — Просто дуже амбітний.

Марина пройшлась кімнатою, уважно оглядаючи все довкола: папки, техніку, зарядки, термокружки, їхні куртки на спинках стільців.
— Давайте без паніки, — спокійно сказала вона. — Професіоналізм — це не скільки в нас досвіду, а як ми себе тримаємо. Якщо ми зібрані — нас так і сприйматимуть.

Вона зупинилася біля полиці з термокружками.
— І щоб зібрані бути повністю… беремо каву. Ніхто не розслідує злочин натще.

Олександр закотив очі:
— То от чого тебе слухають навіть собаки в дворі — переконливо говориш.

— А ти мене слухаєш? — запитала Марина.

— Доводиться, — він узяв свою кружку. — Хтось же має нас усіх організовувати.

Ілля закрив кейс із обладнанням, перевірив замок і видихнув.
— Ну що… їдемо? Поки туман не розповзся ще більше?

— Їдемо, — Марина кивнула. — Клиент писав, що вже в дорозі. Він приїде на своїй машині й зустріне нас там.

Вони вийшли з офісу, зачинивши за собою двері з м’яким клацанням замка. На сходах лунав глухий відбиток кроків, що змішувався з ранковою тишею будинку. Марина натягнула капюшон, бо холодне повітря одразу вхопило за шию. Ілля, тримаючи кейс із обладнанням, ступав повільніше — наче боявся впустити щось важливе. Олександр ішов попереду й час від часу озирався, перевіряючи, чи всі встигають.

Коли вони вийшли надвір, місто зустріло їх густим туманом, який стелився над землею мов розлите молоко. Машини на стоянці виглядали розмитими плямами, а дерева — мов тіні на старій плівці.

Олександр натиснув на брелок — їхня машина мигнула фарами, виринаючи з туману, як силует у кадрі.
— Завантажуємось, — сказав він і відкрив багажник.

Ілля акуратно поставив кейс, зайвий раз перевіривши, чи нічого не придавлено. Марина вмостилася на переднє сидіння та втягнула повітря — салон пахнув кавою та новими документами, які Олександр возив останні кілька днів.

Олександр сів за кермо, опустив вікно, щоб відчути холод.
— Клієнт писав, що вже майже там. Їдемо за його маршрутом, — промовив він, вмикаючи навігатор.

Двигун загуркотів, наче прокидаючись, і машина плавно рушила з місця. Вогники будинків розчинялися в тумані, а вузькі вулиці Вікторівська здавалися безкінечними коридорами — тихими, напівпорожніми, з рідкісними ліхтарями, що мерехтіли, наче погаслі свічки.

Усередині машини запанувала тиша. Ніхто не жартував і не обговорював дрібниць — кожен думав про справу.

Тільки фари, що розрізали туман, і звук шин по мокрому асфальту супроводжували їх.

Коли вони виїхали на ширшу дорогу, туман почав трохи розсіюватися. Попереду з’явилися червоні габарити — автомобіль Андрія Петровича.
Олександр трохи збавив швидкість і поїхав за ним.

— Якось… атмосферно, — тихо сказав Ілля, спостерігаючи за туманними берегами дороги, що тонули в сірих хвилях.

— Це ж добре, — відповіла Марина. — Значить, ми вже в історії. Не просто їдемо — а входимо в справу.

І справді: чим ближче вони під’їжджали, тим виразніше ставало відчуття, що попереду — не просто чергова поїздка, а початок чогось більшого.

Туман поступово почав розсіюватися, ніби хтось обережно відгортав його прозору завісу. Спершу стали помітні контури високих будинків, що виростали з напівпримарної мли, а згодом і широка дорога, яка відкривалася перед ними. Рух на ній був значно жвавішим: машини проносилися повз одна за одною, фари миготіли різними відтінками, а місто остаточно прокидалося.

— Схоже, ми вже майже на місці, — тихо промовив Олександр, тримаючи дистанцію за клієнтом.

Автомобіль Андрія Петровича попереду раптово почав сповільнюватися. Олександр м’яко натиснув на гальма, і їхня машина теж зменшила швидкість.

І саме тоді перед ними з’явився музей.

Спершу — його величезні прозорі панорамні вікна, що сяяли на ранковому сонці, відбиваючи золотисті промені так, ніби будівля була зроблена зі скла й світла. Вікна тягнулися на всю фасадну стіну, дозволяючи побачити всередині силуети кількох автомобілів, виставлених біля центральної експозиційної платформи.

Потім — висока огорожа з темного металу, оздоблена вигадливими візерунками: закручені лінії нагадували шестерні, спиці коліс і тонкі візерунки старовинних кузовів. Здавалося, що ворота самі є витвором мистецтва — строгі, але елегантні.