Розділ 2. Перша справа

Офіс Агенства «Owl» був таким же скромним, як і троє друзів, що його заснували. Він знаходився в реконструйованій, але все ще старовинній будівлі у центрі міста Вікторівськ — невеликого, проте живого міського осередку з вузькими вуличками та архітектурою початку ХХ століття.

Будівля мала чотири поверхи й горище.
Колись на першому поверсі працював магазин побутових товарів, але тепер він стояв зачинений, чекаючи на нового орендаря. Другий поверх вони переобладнали під свій офіс — просторий, хоч і старий. Третій поверх, який раніше був складом, вони поступово перетворили на житлові кімнати: кухня-студія для спільних обідів, окремі кімнати для кожного та невеликий балкон із видом на міську площу. Четвертий поверх залишився майже пустим — лише кілька приміщень, які вони планували колись перетворити на лабораторію, архів чи кімнату для техніки. Горище ж зберегло свій шарм: дерев’яні балки, старі коробки від попередніх власників і вузеньке кругле вікно, з якого вечорами відкривався гарний вид на дахі міста.

Саме в такому місці вони вирішили почати нову сторінку свого життя.

Після тієї буремної ночі, коли вони знайшли поранену сову, їхнє життя змінилося. Вони стали ближчими, сильнішими, впевненішими у собі. Разом брали участь у справжніх розслідуваннях, допомагаючи поліції знаходити деталі, які інші не помічали. І коли їхні маленькі успіхи стали помітними, і коли в місті заговорили про «трійку, що вміє знаходити відповідь там, де інші бачать хаос», вони нарешті наважилися зробити наступний крок.

Так з’явилося Агентство «Owl».

У той перший день у новому офісі панувала приємна метушня.
Марина розкладала папки за категоріями, намагаючись навести порядок у нескінченних нотатках, які вони зробили за останні роки.
Ілля перевіряв обладнання — ноутбук, диктофон, камеру, яку вони придбали буквально минулого тижня.
А Олександр стояв біля вікна, дивлячись на вулицю, де повільно рухалися ранкові маршрути автобусів і відкривали крамниці на площі.

— Навіть не віриться, що ми це зробили, — тихо сказав він, не відводячи погляду від міста.

— Зате тепер у нас справжній офіс, — усміхнулася Марина. — І справжня робота… колись.

— Колись, — повторив Ілля. — Але щось я не бачу черги клієнтів під дверима.

— Все колись починається з нуля, — відповів Олександр. — І в нас теж почнеться.

Він ще не встиг закінчити фразу, коли у двері несподівано постукали.

Постукали твердо, впевнено — так, як стукають ті, кому потрібна допомога негайно.

Троє друзів одночасно переглянулися.
Марина повільно поклала папку на стіл.
— Хто б міг подумати, що клієнти не буде чекати, доки наведемо лад, — прошепотіла вона з іронією. Ілля, який саме ніс частину обладнання, здригнувся від різкого стуку і ледь не впустив камеру з диктофоном.
— Ой… гарний початок, — пробурмотів він і поспішно поставив усе на стіл.
Він швидко перевірив камеру, натиснув кілька кнопок, під’єднав дроти, а потім натиснув «тест» на диктофоні, прислухаючись до короткого звукового сигналу.
— Працює… добре, що хоч техніка нас не підведе, — сказав він, нарешті піднявши погляд на друзів. 

Олександр глибоко вдихнув і підійшов до дверей.

Він відчинив, і на порозі стояла стурбована людина — обличчя збентежене, рухи нервові, пальці злегка тремтіли, ніби він довго наважувався сюди прийти.

Олександр одразу відступив убік, запрошуючи його зайти всередину.
— Прошу, заходьте. Тут спокійніше, — сказав він рівним голосом.

Незнайомець увійшов, оглядаючи офіс так, ніби хотів переконатися, що нарешті потрапив у правильне місце.

— Ви… ви те саме Агентство «Owl»? — запитав він, намагаючись говорити впевнено, але голос все одно злегка тремтів.

— Так, — спокійно відповів Олександр. — Чим можемо допомогти?

Чоловік вдихнув глибше, ніби довго тримав усе в собі. Він сів на стілець, обережно поклавши на стіл невеликий конверт, і лише тоді наважився підвести погляд.

— Мене звати Андрій Петрович, — промовив він тихо, але рівно. — Я працюю помічником у власника приватної колекції ретро-автомобілів. Ситуація… дуже неприємна. Уночі зі стоянки зникла одна машина. Не найдорожча, не найрідкісніша, але… важлива з інших причин. Вона має історичну цінність для мого роботодавця.

Він опустив очі, ковтаючи повітря, ніби вимовляти це було важко.

— Поліцію я повідомив одразу, — продовжив він. — Але зрозумійте: власник колекції не хоче зайвого розголосу. Для нього це може стати репутаційною катастрофою. Тому я тут. Мені потрібні ваші вміння. Спокійно. Тихо. Професійно.

Марина нахилилася вперед:

— Коли саме ви помітили зникнення? Є свідки чи записи з камер?

Андрій Петрович повільно кивнув.

— Пропажу я помітив зранку, коли приїхав на роботу. Двоє охоронців… — він потер чоло, — вони нічого не бачили. Обидва заснули. Один у будці біля воріт, другий — у кімнаті спостереження. Тому монітори ніхто не переглядав.

Ілля тихо присвиснув, але нічого не сказав.

— І навіть сигналізація не спрацювала? — уточнила Марина, стискаючи руки.

— Вона була вимкнена, — зітхнув Андрій Петрович. — У районі близько третьої ночі був повний блекаут. Електропостачання зникло хвилин на десять. Камери відключились. Сигналізація теж. І рівно в цей проміжок, схоже, і сталося викрадення.

Марина підняла брову.