Розділ 1. Як усе почалося

  Початок цієї історії бере свій відлік у глибокій, тихій і темній ночі — тій, де нитки долі переплітаються під завивання вітру й дзвін розбитого скла.

  І все це — через одну птаху.

 Але тоді ніхто ще не здогадувався, що саме з цього почнеться історія трьох людей, чиї шляхи перетнуться не випадково.

  Олександр Левчук, тоді ще студент четвертого курсу факультету криміналістики, сидів у холодному архіві й робив нотатки по нерозкритих справах. Його зошит був списаний дрібним почерком — кожна деталь, кожна дивна закономірність. Йому здавалося, що навіть пил на полицях міг розповісти щось важливе. Він звик працювати на самоті — спокійно, обережно, без поспіху. Його аналітичний розум бачив структуру там, де інші бачили хаос.

  У кабінеті куратора в цей час була Марина Коваль — енергійна, усміхнена, з чашкою кави в руці. Вона розбиралася з документами практикантів, поки інші нервували через бурю за вікном. Вітер ревів, і старі вікна скрипіли, але Марина, як завжди, трималася впевнено — навіть найскладніші справи для неї ставали викликом, а не проблемою. Ще під час навчання на факультеті журналістики вона викривала корупційні історії й мала репутацію дівчини, яка “бачить між рядків”.

  А в іншому кінці корпусу, у комп’ютерній лабораторії, Ілля Савчук швидко друкував на ноутбуці. — Якщо я все правильно підключив… камера має показувати коридор у реальному часі, — пробурмотів він сам до себе, задоволено усміхаючись. Йому було лише двадцять, але він уже вмів відновлювати видалені файли й знаходити дані, які вважалися втраченими.

  І саме тоді, коли годинник пробив північ, гуркіт грому злився зі звуком розбитого скла. Різкий холодний вітер прорвався крізь коридор по всьому корпусу, зірвав кілька паперів зі столів і приніс із собою дивний звук — ніби хтось скрикнув.

  Олександр підняв голову від зошита. Скло тремтіло, а звук розбитого скла здавався занадто гучним, щоб бути просто наслідком бурі.
Він відсунув стілець і взяв ліхтарик, який завжди тримав у сумці — звичка, що часто виручала його в нічних архівах.

  Марина, почувши гуркіт, поставила чашку з кавою на стіл.
— Це точно не просто вітер… — прошепотіла вона, визирнувши в коридор.
  Холодне повітря вдарило їй у обличчя, і вона інстинктивно затисла светр ближче до тіла. З глибини коридору долинав дивний протяжний звук — схожий на поєднання стогону й крику, який перекривав шум дощу.

  У той самий час Ілля, що сидів у лабораторії, підвівся від ноутбука. На екрані камери з’явилися перешкоди — білий шум, мерехтіння. І серед темряви він помітив короткий силует, що промайнув біля дверей старої лабораторії.
— Що за… — пробурмотів хлопець, схопивши телефон і ліхтарик.

  Вони всі троє — з різних кімнат, з різних причин — вийшли в один і той самий холодний коридор. Вітер гнав пилюку, змушував лампи миготіти.
Кроки лунали глухо, але водночас відлунювалися у всьому приміщенні.

  Олександр ішов першим, спираючись на ліхтар, світло якого блукало стінами.
Марина наздогнала його майже одразу, і коли вони перетнули перший поворот, побачили Іллю, який саме біг у їхній бік.
— Ви теж це чули? — запитав він, важко дихаючи.
— Так, і схоже, звук звідти, — відповів Олександр, вказуючи на темний кінець коридору.

  Звідти долинав протяг — холодний, майже крижаний, і той самий моторошний звук, ніби хтось або щось намагалося сказати слово, але замість голосу був лише вітер.

  Вони зупинилися біля старих металевих дверей, за якими колись знаходилась лабораторія, а тепер — склад, про який давно всі забули.
Двері були зачинені, і вітер свистів у щілині, змушуючи їх деренчати.
Олександр доторкнувся до ручки — холодної, мов лід.
— Якщо там хтось є… краще перевіримо, — сказав він тихо, але впевнено.

  Марина кивнула, Ілля вмикнув ліхтар на телефоні, і троє зробили крок уперед — у темряву старої лабораторії, де все тільки починалося.

  Двері відчинилися з тихим скрипом, і холодний вітер одразу вдарив їм у обличчя, наче сама погода розбушувалася всередині приміщення.
  Незважаючи на пронизливий холод, наші допитливі друзі увійшли, і світло від їхніх ліхтариків почало ковзати по стінах, освітлюючи пилюку, що піднялася від подиху вітру.

  Насамперед вони перевірили, чи є світло у приміщенні.
  Олександр знайшов вимикач і кілька разів натиснув його, але марно — лампи навіть не блиснули.
Ілля пішов до щитка, щоб зрозуміти, у чому справа.

— Я щойно перевірив, — сказав він, повернувшись, — і це лише моє припущення, але схоже, проводка тут стара й давно відключена. Тому світло не працює.
— Не дивно, — додала Марина, відмахуючись від павутиння. — Це ж приміщення перетворили на склад ще кілька років тому.
— Нічого не вдієш, — озвався Олександр. — Обійдемося ліхтариками. Йдемо обережно, один за одним, і дивімося уважно навколо, щоб зрозуміти, що тут сталося.

  Вони рушили далі, орієнтуючись на звук вітру, який пробивався звідкись із глибини.
  У повітрі стояв запах старих коробок, пилу і затхлості, але вітер провітрював приміщення, тож дихати ставало трохи легше.
  На столах лежали папки, вкриті товстим шаром пилу, деякі — наполовину розкриті.
  На підлозі валялися шматки картону, поламані дроти, корпуси старих комп’ютерів.

  Коли вони дійшли до розбитого вікна, скло хрустнуло під ногами.
  Саме вікно трималося лише на одній петлі.
— Судячи з усього, удар був не сильний, — сказав Олександр, розглядаючи раму. — Просто дерево висохло настільки, що від найменшого поштовху все посипалося. Решту доробив вітер.
— Можливо, — відповіла Марина, — але що тоді було тим шумом, який ми чули в коридорі?
— Я це не казав, — обережно промовив Ілля, — але через камеру спостереження я бачив щось… схоже на тінь, що рухалася.