Частина 2

Піт Манчіні

З тієї історії минуло майже три роки. Ми все ще живемо на другому Континенті, і наше життя потихеньку входить у звичне русло. Вероніка народила мені сина, Сід став хрещеним батьком. Марк Розін спочатку дзвонив досить регулярно, питав про те, про се, але потім, мабуть, закрутився та й перестав дзвонити.

Не скажу, що це нас засмутило — ми все ж не друзі, — але трохи опечалило: він нам дуже допоміг, і якесь тепле почуття до нього в нас було.

Ну та нехай. Думаю, як тільки історія забудеться, він знайде нас і скаже, що ми можемо нарешті повернутися додому, до нашого колишнього життя.

Тут непогано, ми почали звикати, але все одно час від часу в серці щось стрепенеться, щось таки та й йойкне в грудях… 

А останнім часом я чомусь почав бачити уві сні свою бабусю Емілію. Вона стоїть, пряма й сувора, схрестивши руки на грудях і дивлячись на мене довгим поглядом. У дитинстві, пам'ятаю, ця поза означала, що я накоїв лиха. Але зараз що вона хоче сказати?

Сьогодні субота, вихідний. Так, забув сказати. Ми з Сідом повернулися до колишньої роботи — по ремонту та виготовленню замків. Точніше буде сказати, я повернувся — Сід і не припиняв цим займатися.

Кілька разів підкочувалися до нас з пропозиціями провернути якісь темні справи на кшталт незаконного відкривання тих чи інших дверей. Однак ми були налаштовані рішуче — не вплутуватися в жодні історії. Вистачило й тієї, закінчення якої ми все ще чекаємо.

Так ось, до роботи ми повернулися і вже набули клієнтури. В основному, звичайно, місцеві. Але є декілька й зі столиці. Ми особливо не афішуємо свою майстерню, але, як то кажуть, Епсілон чутками повниться: нас передають як естафетну паличку. Навіть Мадам, яка замовляла у Сіда замок з електромагнітним полем, одного разу завітала. Нас, на щастя, не впізнала, зробила нове замовлення: тепер їй хотілося б, щоб замок спрацьовував на відстані від воріт метрів за п'ять-десять — щоб не гальмувати й не виходити назовні. Повертається вона, наприклад, на мобілі, підлітає до воріт, натискає кнопочку на пульті — і ворота відчиняються, а потім зачиняються самі.

Тут вже до нас і Вероніка підключилася: щоб таке зробити одного Сіда замало, потрібна програма розпізнавання і декодування. Начебто, так називається. Не знаю, я не сильний у цьому.

У цілому, живемо і не тужимо.

Сьогодні у нас за планом похід до парку розваг. Крістіан вже достатньо дорослий, щоб почати кататися на граві-гойдалках: йому цілих два роки. Маленька людина. Зовні схожий на Вероніку, але безстрашність — моя. Минулого тижня він вирушив досліджувати прилеглу територію (ми живемо у власному будиночку) і потрапив під увагу сусідського папуги. Птах абсолютно не привчений до порядку, це ми знали завжди, але щоб налітати на дитину! Вероніка зібралася бігти на допомогу, але не було потреби, син самостійно впорався. Він просто схопив папугу (а це гіацинтовий ара, на хвилиночку, зростом з Крістіана і розмахом крил в півтора метра) за шию і тримав, поки у того не обвисли крила. Тут вже Вероніка не витримала і кинулася на допомогу. Вона вмовила Крістіана розтиснути кулак і випустити нещасну пташку.

А коли приходить Сід, вони вдвох затівають таке, що якби ми жили в багатоквартирному будинку, сусіди давно б викликали поліцію! Приходячи до нас, Сід перетворюється на такого ж бешкетника, як і його похресник. Разом вони полюють в джунглях Кракоса, відправляються на пошуки паладію, влаштовують польоти на Солід і таке інше. Один із польотів ледь не закінчився плачевно: «ракета», побудована на горищі, чомусь не захотіла злітати, а бухнула прямо у двір. Пасажир і командир корабля отримали синці, гулі та садна. Переломів, на щастя, не було. І ви думаєте, це їх зупинило? Та де там! Завтра вони вже майстрували курінь, як у гірських індіанців таці, і готувалися вийти на стежку війни. Зібравши у Вероніки електронну овочечистку, вони вирішили піднести її в дар грізному вождю Гімарру — щоб він, у свою чергу, дозволив їм прохід по своїй території. Однак безжальна Вероніка відібрала інструмент, ледь не зруйнувавши тим самим крихке перемир'я між Гімарру (червоновухою жабою інших сусідів) і Крістіаном.

Ось і сьогодні Крістіан, ледь прокинувшись, вже питав про дядька Сіда. Мати сказала йому, що той на роботі й прийде ближче до вечора. Крістіан почав плакати, але відволікся на дзвінок. Взяв телефон, послухав трохи й прибіг до мене:

— Тату, тобі дзвонить якийсь Малк.

Мої долоні чомусь спітніли від цих слів.

Я взяв у сина телефон:

— Привіт, Піте, — почув я голос Марка Розіна. — Вероніка поруч?

Я зробив знак дружині, щоб вона почекала уходити.

— У мене до вас пропозиція. Як ви ставитеся до того, щоб прокотитися в певне місце? Тільки є одне прохання: ви повинні бути всі разом. Тобто ти, Вероніка, ваш хлопчик і Сід.

— Куди саме, Марку? — Мені чомусь стало неспокійно.

— Це буде ближче до вечора, прямо зараз нікуди поспішати не потрібно. І це недалеко — у вас, на Другому Континенті. Не можу всього сказати по телефону, сам розумієш.

— Ну, добре, зателефоную Сіду.

— Не треба, я сам. Тож домовилися? Будьте готові до шостої вечора, я зателефоную і скажу, куди саме вам їхати.

І Марк поклав слухавку.