Глава 22

Хістер

Після незабутньої розмови, записаної на дискету, минуло два роки. І вони дали Солу Хістеру можливість облаштувати собі всі життєві блага, про які він мріяв. У нього з'явився розкішний маєток у спальному районі, флай-мобіль останньої марки, його дружина одягалася у найкращого кравця міста, а діти навчалися в престижній школі.

Думки про справедливість більше не турбували Сола — він зрозумів, що життя в комфорті набагато привабливіше за існування на одну зарплату, а мажори недарма так називаються: вони правлять усіма іншими — тими, кому не пощастило народитися при грошах або забракло нахабства вгризтися у верхівку. У нього самого, вважав Хістер, цього було хоч відбавляй — і розуму, і нахабства.

* * *

...Одного дня Богарт звернувся до свого друга — сенатора Рілстона:

— Послухай, Джоне, у мене є заноза на ім'я Сол Хістер. Він розумний, спостережливий, у нього відмінний хист до справ. Та ось біда — марнославний до неможливості. І хоче він ні більше ні менше, як крісло комісара поліції. Гадки не маю, як це провернути — нинішній, наскільки знаю, й не думає відходити від справ.

— А чому ти так нервуєш? — не зрозумів сенатор. — Що тобі до того, чи стане цей Хістер комісаром, чи ні? Влаштуй йому переведення куди-небудь, в якусь діру, та й зроби там комісаром — що тут складного!

— Не можу, Джоне, він тримає мене на гачку через Люсію, — зітхнув Богарт.

Сенатор вилаявся:

— Я тебе попереджав? Отримуй тепер головний біль. — Він постукав пальцями по столу. — Гаразд, ми друзі чи ні? Подивлюся я сам на цього Хістера, наскільки він тямущий. А ти щось недоговорюєш, друже. Дивись, Стенлі, я не люблю, коли мене мають за дурня в покері.

— Ні, Джоне, я чистий перед тобою. А про Хістера... Допоможи, будь ласка, дай йому цю кляту посаду — може, тоді він розтисне щелепи?

Сенатор придивився до Сола і дійшов висновку, що посаду комісара поліції йому довірити можна. Тому попереднього просто здихалися, сплавивши до іншого ному — «виявили довіру», як вони це називають, — а тут уже вмостився Сол Хістер.

І він поки виконував свою обіцянку, дану Стенлі Богарту, — не починав розмови з сенатором про паладієві копальні...

* * *

Гра в покер була улюбленою розвагою Джона Рілстона. Він входив до Ради директорів покерного клубу міста та й раз на рік влаштовував благодійну гру в мерії.

Організовувався Осінній бал, на який приходили усі, хто щось важить, починаючи з мера і закінчуючи його заступником з транспорту.

Сол Хістер, новопризначений комісар поліції, прийшов на нинішній бал разом зі своєю красунею дружиною.

Це було дивиною як для нього, так і для його дружини — опинитися в колі дійсно впливових осіб.

Господиня балу, Елеонора Баттл, дружина мера, взявши своєрідне шефство над новенькою, познайомила її з усіма присутніми дамами (їх було всього семеро) і швидко пояснила, що до чого: всі виграні гроші віддаються на потреби міста.

І поки жінки щебетали про якісь дрібниці, Сол за дві секунди обіграв всю карткову компанію, включаючи Богарта та й самого сенатора. Але в останній момент піддався — щоб не виглядати зовсім вже нахабою.

— Молодець, комісаре! — поплескав його по плечу Рілстон. — Поважаю людей, що тримаються понять!

Хістер у відповідь злегка нахилив голову: мовляв, дякую.

Це теж сподобалося сенатору — він цінував у людях небагатослівність і стриманість.

— Давай-но прогуляємося із тобою, — запросив він Хістера.

Узявши випивку, вони пішли по парку, залишивши гомінкий святковий натовп.

Розмова, що тривала хвилин десять, цілком задовільнила Рілстона. Він швидко зрозумів цінність свого, так би мовити, «придбання» — Сола. І якщо Богарт допомагав провертати темні справи місцевого масштабу, які до того ж одного разу могли вилізти боком, то тепер наявність кишенькового комісара поліції обіцяла безмежні можливості — особливо щодо Другого Континенту: можна безперешкодно торгувати з тамтешніми...

* * *

Марк Розін, звичайно ж, не знав усіх цих нюансів. Сол Хістер, його безпосередній начальник, в даний момент був у відпустці.

Він наполегливо просив Марка не турбувати його через дрібниці й залишив для зв’язку номер, який, утім, не відповідав. Саме тому Марк все ще не доповів йому про те, що і дискета, і її власниця з друзями вже знайдені.

* * *

У цей самий час, повернувшись до кімнати, де сиділа Вероніка, Мамця Лі застала її дрімаючою. Дівчина виглядала втомленою: зморшка між прямими бровами надавала її обличчю сумного виразу.

Вероніка залізла в крісло з ногами, згорнулася клубочком і справді була схожа на горобчика.

Мамця Лі торкнула її за плече:

— Люба, тобі потрібно добре виспатися.

— Д-дякую за турботу, — відповіла дівчина, відкриваючи очі, — але я хотіла б п-повернутися додому.