Частина 3 Глава 20

Вівторок, вечір

Бордель Мамці Лі мав високу репутацію серед поціновувачів: її дівчата були найкращими.

Джордж Бенуа, програміст-невдаха, приходив до Мамці Лі раз на місяць — на більше з його гаманцем, у якому вітер гуляє, розраховувати було безглуздо.

Напідпитку Джордж починав скаржитися на долю — що вона, лиходійка, позбавила його завидної нареченої і багатообіцяючої роботи. А все тому, що начальник («О, це дуже серйозна людина!» — говорив тремтячим голосом Джордж) повірив наклепу. Підступи ворогів, не інакше!

Слухаючи цю балаканину вперше, Мамця Лі, добра, по суті, жінка, від душі пожаліла страждальця і вирішила замовити за нього слівце кому треба: до неї ходили високі чини навіть з Другого Континенту.

Однак коли вона звернулася з пропозицією до одного з постійних клієнтів, він висміяв її:

— Оце вже “талант”, нічого не скажеш! Геній, звісно… Та ти знаєш, що про нього кажуть? Що він не те що зірок з неба не хапає, він взагалі не здатний на щось видатне — homo stultus, одне слово! Та й до того ж усього, він сповнений якоюсь неймовірною заздрістю до тих, хто хоч у чомусь його перевершує, — коротше кажучи, практично до всього світу. Єдине, на що він може розраховувати, це його гарненька зовнішність. Ось і запропонуй йому місце у себе, нехай попрацює на твій заклад, — зареготав постійний відвідувач. — За ним тягнеться якась смердюча історія. Була одна дівчина, яка взяла його під своє крило. Так він здав її з усіма тельбухами своєму босові — думав, напевно, зайняти її місце (вона працювала на якусь крупну шишку чи щось таке). Ну, дівчина втекла, а він без неї — порожнє місце, нуль без палички. Так його й викинули з роботи без жодної компенсації… Досить, не згадуй про нього — мене аж нудить вже від цього. Апетит псується… І моя тобі порада — не намагайся йому допомогти, не треба.

Мамця Лі, особа прагматична, дійшла висновку: подобається людині нити — будь ласка. Але не за рахунок її закладу.

І сьогодні вона виголосила Джорджу:

— Ось що, соколику. Якщо ти розраховуєш, що я буду годувати-поїти та догоджати тобі з почуття жалю, то даремно. Оскільки ти приходиш сюди — будь ласкавий плати. Якщо платити не хочеш або не можеш, у тебе два варіанти: або перестати відвідувати моїх крихіток, або влаштуватися на роботу до мене.

Джордж аж поперхнувся випивкою:

— У якому сенсі «на роботу»? Ким? Викидайлом?

— Ні, красунчику, ну який з тебе викидайло? Ніякий. Хлопчиком за викликом.

— Ти чого, карга, страмона обкурилася? Я не збираюся торгувати собою! Ще чого не вистачало!

— Ну, тоді плати за рахунком, паскуднику, і не повертайся, поки не заробиш на борг, що винен мені вже півтора місяця! Я милостиню більше не подаю!

Джордж хотів було обуритися таким поворотом подій. Але бачачи, що Мамця Лі налаштована вкрай серйозно, вирішив не випробовувати долю. Він дістав портмоне, відрахував необхідну суму, кинув її на стійку бару і, гордо піднявши голову, пройшов повз Мамцю й кількох відвідувачів на вулицю.

Там він відійшов у затишне місце (за борделем був невеликий скверик) і перерахував решту готівки. Виходило небагато.

Джордж закурив і замислився.

І в цей момент він побачив Вероніку. Її супроводжував худорлявий коротун. Вони щось жваво обговорювали та й по сторонах не дивилися. Зате Джордж розгледів, як коротун витріщається на Осу.

У голові колишнього невдахи миттєво визрів план: схопити Осу й витрясти з неї згоду працювати на нього. Якщо ні — продати в бордель. А коротуна побити, якщо спробує допомогти.

Він простежив за парочкою, з'ясував, де вона зупинилася, і почав продумувати деталі.

* * *

Три роки тому

У напівтемряві бару «Нижній вир» пахло перегорілою електропроводкою та дешевим синтетичним вином. Тут, на самому дні центрального сектора Баффорда, ніхто нікого особливо не роздивлявся. Спалахи неонових вивісок за брудним склом топили всіх в однаковому напівтемному серпанку. Сюди приходили від безвиході або через порожній гаманець.

Джордж Бенуа сидів біля стійки, згорбившись так, що його шия майже ховалася у комір зношеної, хоча й добротної куртки. Перед ним стояв уже третій келих дешевого «Хрома-Твіста» — пійла, від якого на язиці залишався стійкий присмак міді. Кожен рядок коду, який Джордж написав за останній рік, був сміттям. Кожна співбесіда — провалом. Але справжнім дном став сьогоднішній вечір, коли Вероніка виставила його за двері. Він, звичайно, не стримався і наговорив їй купу всього у відповідь…

«Ти, Джордже, виявляється, заводиш романи? Я думала, ти шукаєш роботу — а ти шукав розваг за мій рахунок? Забирайся негайно! Мені не потрібен баласт», — її слова досі дзвеніли у вухах, заглушаючи хрипкий олд-джаз із доісторичних динаміків бару.

— Ще одну, — похмуро буркнув Джордж, підсуваючи порожній келих до угрюмого бармена.

— Не варто змішувати мідь із жалістю до себе, синку. Поганий букет, — пролунав поруч м’який, глибокий голос із ледь помітним акцентом далеких колоній.

Джордж здригнувся й обернувся. На сусідньому стільці, який ще хвилину тому був порожній, сидів літній чоловік. Він виглядав чужинцем у цьому кублі. Бездоганно пошитий плащ із дорогої матової тканини, охайна сива борідка й очі — надто живі, пильні, проникливі. Навпроти старого стояла склянка зі справжнім, не синтезованим віскі.