Глава 3

П'ятниця

Вечоріло. Ми не стали запалювати світло, розтопили камін у кухні й сиділи там.

Я закурив, запропонував Вероніці, але вона відмовилася.

— Краще розкажи мені про вас усіх, — попросила вона.

— З Сідом нас подружила бійка, — почав я.

Я тоді був новачком у коледжі, а всі новачки підлягали перевірці.

Виглядало це так.

В один із днів, заздалегідь встановлений і узгоджений, як з'ясувалося пізніше, на пустирі, який був практично за межами нашого містечка, збирався майже весь коледж. Оголошували бійців і робили ставки.

Наскільки я пам'ятаю, ухилитися можливості не було, і не важливо, скільки тобі років і якої ти статури: призначили тебе бійцем — будь ласкавий бийся.

Той, хто протримався три раунди, зазвичай отримував заступництво місцевих бандюганів. Вони, до речі, теж приходили подивитися — щоб потім знати, ким поповнити ряди. Були там і з Другого Континенту, але про це я дізнався пізніше, вже від Сіда.

Не знаю як, але про мої спортивні досягнення (я займався японським джиу-джитсу і нещодавно отримав пурпуровий пояс) стало відомо в коледжі. І мене виставили проти Непереможного Сіда.

Коли я його побачив, то вирішив, що впоратися із ним мені буде зовсім не складно: якийсь неповороткий вайло. А у мене – невисокий зріст, блискавична реакція і чудова техніка: пурпуровий пояс у 17 років – це вам не кіт начхав.

За свистком ми почали.

І Сід змінився. Куди тільки поділися його неповороткість і уявна повільність! Переді мною стояв хижак — спритний, хитрий. І досвідчений.

Я простояв майже всі три раунди. І все ж останній удар пропустив: в голові задзвеніло, світ перевернувся, і земля раптом боляче ляснула мене по потилиці.

Навколо шаленіли глядачі: хтось репетував, що мене вбили і тепер нагрянуть копи, ще хтось кричав у відповідь, що я, мовляв, зараз оговтаюся.

Я ж лежав, оповитий дзвоном і мерехтінням райдужних мух.

Раптово величезна лапа підняла мене на ноги, і чийсь голос прогудів у вухо:

— А ти нічого, коротун, класний! Я — Сід, а тебе як звати?

— Піт, — пробурмотів я.

Сід обхопив мене за плечі, обернув навколо своєї осі (від чого райдужні мухи знову закружляли) і гримнув:

— А ну, замовкніть усі! Це — Піт, і відтепер він мій друг. Зрозуміло?

Громила оглянув натовп, який одразу замовк, і сказав вже мені:

— Ти сміливий, Піт, не побоявся встати проти мене. Але не безрозсудний. Це добре, це означає, що ми з тобою зваримо каші!

І з тих пір, якщо припікало, ми билися разом, спина до спини...

Пізніше Сід пояснив мені, що не приєднується до жодної з банд, що він сам по собі. Але якщо до нього звертаються поважні люди, він завжди йде їм назустріч.

І не дивно, що люди до нього йшли: він був привітний й делікатний, умів випитати все до дрібниць і зробити саме те, що потрібно замовнику.

Тому що мав просто золоті руки, які могли змайструвати будь-який інструмент — починаючи від елементарної пилки для лобзика і закінчуючи хитромудрим замком із дивовижним ключем.

На цих самих замках я і набрався вправності, оскільки Сіду потрібен був тестувальник. Він сам показував, як і що працює в тому чи іншому його замку. Я спочатку дивувався: навіщо, мовляв, йому я, якщо він сам все може зробити?

А він пояснив:

— Може статися так, що замок опиниться за тридев'ять земель звідси. Я не зможу поїхати, щоб його виправити. І що робити? Ось на цей випадок і є ти: легкий на підйом і кмітливий не гірше, а то й краще за мене.

Так що з часом я міг мало не наосліп відкрити замок будь-якої конструкції і складності захисту (Сід робив і такі — за особливими замовленнями).

До нас інколи зверталися з Другого Континенту — настільки ми були вправні. Але з тамтешніми Сід не дуже охоче працював: все-таки представники іншої раси, мізки у них інакше влаштовані, хоча й дуже схожі.

Був, пам'ятаю, випадок, коли приїхала до нас в контору одна мадам, яка зовні нічим не відрізнялася від нас. Поки не заговорила. Ми мало не впали тоді з Сідом, ага: виявилося, що в неї роздвоєний язик.

Ну і вимоги вона виставила теж ого-го: щоб замок відкривався тільки на її обличчя, навіть не на голос, і щоб створював магнітне поле!

Сід возився із цим замовленням майже два тижні, однак зробив все в точності так, як вона хотіла. Тестувати замок ми вирушили разом — мені одному було страшнувато, я тоді ще зовсім недавно працював.

Так ось, прилетіли ми за вказаною адресою. Там виявився будинок-махіна і ворота вище за людський зрісту приблизно вдвічі. Вже на місці замовниця пояснила, чому саме такі вимоги висунула: виявляється, представники її раси можуть копіювати голос один одного, а зовнішність завжди бодай чимось та відрізнятиметься. А магнітне поле потрібне, щоб кажани, яких там безліч, не об'їдали плодоносні дерева в її садку.

Показала вона нам, до речі, як виглядають їхні кажани. Бр-р-р, жах: двометровий розмах перетинчастих крил, неймовірної довжини зуби і зморщена морда. Вся ця краса вкрита шерстю брудно-коричневого кольору, смердить тухлятиною і верещить так, що барабанні перетинки ледь витримують! Ця, із дозволу сказати, тваринка жила у мадам у вольєрі, а вечорами вилітала в сад поласувати фруктами.