Глава 6. Блукання

Увесь шлях від торговельного центру до метро Лія ніяково мовчала. Вона не очікувала, що хлопці настільки переймуться її долею, що вирішать провести аж до будинку Мстислава у приватному секторі.

— Ну, все, — Петро першим вигулькнув з підземного переходу та зупинився край дороги за кілька кроків від славнозвісного магазину з солодощами. — Це моя зупинка. Бувайте, — він попрощався з Лією та помахав долонею колегам.

Лія здивовано насупилась та швидко скосила погляд на Дмитра та Олега:

— Як зупинка? Ти не підеш з нами далі? — з усіх трьох супутників Петро викликав у неї найменше підозр та хвилювань.

— З нами? — Олег підняв брову. — Я йшов до МакДональдзу, — він вказав великим пальцем на велику жовту літеру.

— А я живу в тому будинку, — Дмитро сховав руки в кишені та кивнув на високу будівлю через дорогу.

— Че-чекайте, — Лія розгублено зупинилась. — Я… Я думала, — вона замовкла та підтиснула вуста. — Я ніколи не була в приватному секторі. Мені трохи лячно йти туди самій…

Дмитро позіхнув:

— То не ходи туди. Їдь додому, — він легко знизав плечима.

— Та ну, як же…

У Олега, який всю дорогу переписувався й невідомо, як взагалі бачив дорогу за екраном, завібрував смартфон. Він відповів на дзвінок та приклав телефон до вуха:

— Так, зіронько, вже біжу. За двадцять хвилин буду, — Олег ще раз глянув на Лію, Дмитра та Петра й невизначено покрутив долонею. Судячи з того, що після цього він розвернувся та пішов — це було мовчазне прощання. — Так, я обов’язково візьму…

— Успіхів з твоїм задумом. Сподіваюсь, більше не побачимось, — Дмитро не став чекати на якусь реакцію й відвернувся. Він підійшов до дороги, роззирнувся й, поки не було автомобілів, перебіг на інший бік в забороненому місці.

До зупинки під’їхав автобус. Лія розгублено глянула на Петра й перегородила йому шлях.

— Петро, будь ласка. Не кидай мене. Мені страшно, — вона жалісливо глянула на нього.

— А зі мною не буде?

— Не буде. Ти такий сильний, мужній… хоробрий.

Петро схрестив руки перед собою та глузливо пхикнув. Навіть він в це не повірив.

— Ти казала, я ще дитина.

— Це було так давно. Відтоді стільки всього змінилося.

— Це було пів години тому.

— Ти бачиш, як багато всього може змінитися за такий короткий час?

Петро вказівним пальцем задумливо потер підборіддя.

— Ну, не знаю… Мені ще багато всього треба зробити. Реферат, курсова…

— Ти вступив до університету? — Лія здивовано підняла брови.

Він ображено насупився:

— А що тебе дивує?

Вона одразу підняла долоні в захисному жесті:

— Тільки те, що про це нічого не казала твоя мама. Ти завжди був дуже розумною… людиною, — слово «дитина» довелося проковтнути. — Я завжди знала, що ти маєш світле майбутнє, — Петро засяяв. Він з усіх сил намагався стримати усмішку, але кутики рота наполегливо підіймалися. — Твої батьки дуже тобою пишаються. Тому й дивно, що вони нічого не казали про твій вступ.

— Ага, на людях, — Петро фиркнув й скривився. — Я їм ще нічого не казав.

— Вже кінець жовтня, — невпевнено протягнула Лія.

— Я сам вирішу, кому та що казати про мій вступ, гаразд? — він похмуро насупився.

— Гаразд, гаразд, — вона погодилась би з будь-чим, аби тільки не йти зараз самій у страшний приватний сектор.

Під’їхав автобус. Петро озирнувся на нього.

— То ти підеш зі мною? — Лія нервово закусила губу.

— Я не знаю, — він  провів свій автобус невдоволеним поглядом.

— А я тобі картопельку в МакДональдзі куплю.

Петро кілька секунд вагався:

— Просто провести до будинку? — Лія швидко кивнула. — Ну, —  він зрештою зітхнув та кивнув, — гаразд, — Петро глянув на час на смартфоні й почав вираховувати, скільки хвилин займе дорога. Приватний сектор зовсім поруч — десь за пів години можна встигнути провести Лію та повернутися на зупинку. Якщо вірити додатку, що відстежував громадський транспорт, то він якраз мав би встигнути на автобус, що приїде за сорок п’ять хвилин. В крайньому разі на наступний — за годину та п’ять хвилин. — Тільки картоплю вперед.

Як і обіцяла, Лія купила йому велику картоплю та солодку газовану воду, а собі — молочний коктейль. Після короткої перерви на їжу, вони завернули за супермаркет й спустилися до приватного сектору, що знаходився в кількох хвилинах пішки від хмарочосів. Старі одноповерхові будинки змінялися новими дво- та триповерховими, низькі розхитані паркани — високими цегляними. За годину неоново-жовті кросівки Петра вкрилися брудом, а розташування потрібного будинку так і залишалося загадкою. Петро почав сумніватися, що картопля коштувала довгих блукань звивистими вулицями.

— Здається, це глухий кут, — він озирнувся на Лію, яка вже побачила, що дорога вперлась у паркан. Одразу за ним починався крутий схил, внизу якого розкинулась річка.