Глава 5. Рішення

Хоч Лія й сама запідозрила Мстислава, підтвердження його причетності до залякування неначе вдарило в живіт та вибило повітря з легенів. Чому? Нащо? Вона пів хвилини відчужено дивилась на завмерле зображення на екрані та намагалась зрозуміти, чим заслужила таку нелюбов.

Дмитро окинув її пильним поглядом. Він випростався й кивнув на смартфон:

— Знаєш, за що він тебе так?

Лія заблокувала екран та втомлено потерла очі. Якби ж вона знала. За фікус, що не пережив його тижневої відсутності? За солодку каву? За зачинений туалет?

— За відмову одружитися.

Він зітхнув та пирхнув. Якщо в неї залишились сили на жарти, то не так вже й вразила її правда.

— Жартуєш, — Дмитро зверхньо викривив вуста.

Лія підняла на нього важкий погляд:

— Можливо. А можливо, й ні. Я не знаю, — вона встала з-за столу. — Піду пройдуся поверхом. Ви ще будете тут? Чи підете?

Хлопці перезирнулися. Олег в’яло позіхнув та прикрив рота долонею:

— Я б із задоволенням пішов.

— Та і я маю справи, — неголосно озвався Петро та невпевнено глянув на Дмитра.

— Чудово, — похмуро буркнув той та дістав з кишені телефон. У нього почало складатися враження, що йому більше за інших потрібно розв’язати цю справу. Хоча, навіть не його призначили відповідальним. — Тоді що мені цьому відповісти?

Лія взяла сумку та знизала плечима:

— Я не знаю. Ти доросла людина, — вона навіть не приховувала, що втратила будь-який інтерес до розмови. Зрештою, особистість залякувача їй тепер відома — вона в будь-якому разі вже виграла. — Можеш самостійно вирішувати, що писати в особистих повідомленнях іншій людині.

Обличчя Дмитра здивовано витягнулось. Петро встав з-за столу й почав шукати проїзний в кишені куртки. Олег написав повідомлення дружині, в якому питав, чи треба щось купити додому.

— Так, стоп, — Дмитро виставив перед собою долоню. — Ніхто нікуди не піде, поки ми не вирішимо, що робити.

Лія так гучно зітхнула й видихнула, що чоловік за сусіднім столиком перелякано смикнувся та впустив виделку з котлетою.

— Я хочу їсти, я хочу пити. Я не можу зараз приймати такі складні рішення, — вона примхливо підтиснула вуста. — Давайте я вам залишу свій номер, а ви мені потім скажете, що надумали та що мені робити?

Обличчя Дмитра накрила тінь. Він теж хотів їсти. Але на відміну від інших учасників вимушеної компанії не поводився безвідповідально.

— Це ж твій знайомий, — він скрипнув зубами.

— Як виявилось, ви його знаєте краще за мене, — вона розблокувала смартфон, щоб обмінятися номерами з присутніми, але побачила вхідний виклик. — Ой, зачекайте. Алло? Так, дякую. Все гаразд. Твоє відео дуже допомогло. Тільки, будь ласка, не кажи про нього Єгору та Мстиславу. І взагалі, якщо вони питатимуть, ти про мене нічого після першої години не чула. Гаразд?

— Так, домовились… Слухай, ти ще щось писала про Єгора. Що він щось на роботі зробив чи щось таке, — оскільки небезпека та можлива загроза минули, Аліса обережно поцікавилась змістом повідомлень, які Лія написала ще до того, як помітила переслідувачів.

— До речі! Я тобі зараз все розповім про твого чоловіка, — вона прикрила динамік долонею та обернулась. — Повернусь хвилин за п’ятнадцять. Візьму собі щось поїсти.

Після розкриття особистості таємничого залякувача Лія ніби розслабилась. Вона більше не боялась та не тривожилась — Мстислав викликав у неї багато різних емоцій, але аж ніяк не ці. Петро провів її постать, що зникла за найближчим поворотом, збентеженим поглядом:

— То ми розходимось чи як?

Він знову боязко глянув на Дмитра. Той подивився на годинник на телефоні, зробив глибокий вдих та видих:

— Зустрічаємось тут за п’ятнадцять хвилин, — після чого намацав в кишені портмоне та попрямував до чорної вивіски з червоними літерами та силуетом птаха, що одночасно нагадував і курку, і качку.

Коли Лія повернулась з пакетом булочок та пляшкою солодкої газованої води, то побачила, що столик, за яким вони сиділи раніше, зайняли інші люди. Вона розгублено роззирнулась й помітила знайому трійцю на диванах біля вікна. Петро дивився у вікно, а Олег сидів поруч, пив каву та друкував щось у смартфоні. Дмитро доїв останнє куряче крильце та витер серветкою вуста. Лія всілась на один з ним диван, поклала на середину столу пакет з випічкою, відкрила його та повернула до хлопців:

— Вони з сиром та куркою. Пригощайтеся.

Петро зазирнув до пакунка. На його обличчі засяяла щира посмішка:

— Ти пам’ятаєш!

Погляд блакитних очей вперся в Лію. Вона збентежено завмерла та насупила брови.

— Пам’ятаю що?

— Ти пригощала мене такими булочками у школі, — Петро хвацько дістав одну з них й одразу надкусив. За мить він зосереджено оглянув начинку, що стирчала зсередини тіста та з набитим ротом пробурмотів: — Але раніше вони здавалися смачнішими…

Лія натягнуто посміхнулась. Вона не мала жодного уявлення, про що він говорив. Олег скосив задумливий погляд на випічку в руці Петра й знову уткнувся в смартфон.