Глава 2. Згода

Лія вийшла до коридору, прикрила двері та втомлено притулилась спиною до стіни. І треба ж було повірити Алісі, що нічого поганого на неї не чекає на позиції адміністратора детективної агенції! Якесь божевілля, а не робота. А до обіду ще ціла година…

Вона перевела похмурий погляд на Мстислава, що з паперами в руках стояв спиною до неї та щось похмуро пояснював Софії. Лія тихо та швидко сковзнула повз нього.

Мстислав боковим зором помітив рух:

— Залиш у мене на столі, потім перегляну, — він похапцем повернув роздруківки розгубленій Софії та поспішив за Лією, що добігла до кінця коридору, опустилась на стілець й намагалась злитися з тінню фікуса.

— Поговоримо?

Вона гучно видихнула й в’яло знизала плечима:

— Кажи, — наївно було сподіватися, що їй вдасться сховатися на робочому місці.

Він сперся долонями на стіл:

— Поясни, чому ти проти.

— Мені здається, я цілком змістовно обґрунтувала свою відмову, — Лія увімкнула монітор. — Це все якась дурня. Цеглина з більшою ймовірністю впаде на мою голову, аніж оцей злочинець, — вона зневажливо скривилась, — вирішить щось мені заподіяти.

— Гаразд, — Мстислав серйозно кивнув. — Якщо ти усвідомиш, що загроза реальна, ти звернешся по допомогу?

— Звісно, — вона не божевільна та не всесильна, щоб самостійно намагатися впоратися з проблемами. Особливо кримінальними.

— До мене, — уточнив Мстислав.

Лія тяжко зітхнула й потерла ліве око:

— Тобі нема чим зайнятися? — вона кинула швидкий погляд на відкриту таблицю на екрані комп’ютера. — Пан Кіндрат досі не в курсі, чи зраджує його люба дружина. Іди працюй.

Він підняв брову:

— Ти не можеш так зі мною розмовляти.

— Можу. Я тут вже майже не працюю, — вона дістала маленьку пляшку води з сумки, що стояла на тумбочці. Долоня почервоніла від натуги, але кришка однаково не хотіла відкручуватися.

Мстислав мовчки забрав пляшку, відкрив її та поставив на стіл.

— Ти завжди можеш звернутися до мене по допомогу. Будь ласка, подумай про одруження, — він розвернувся й ледь не врізався в Софію, що тихо стояла за його спиною. Мстислав перепросив, обійшов її та попрямував до кабінету, що знаходився майже навпроти світлого входу.

— Одруження? — Софія, що почула останню фразу діалогу, розгублено глянула на Лію. Тільки цього ще не вистачало. — Як ти могла? — її нижня губа затремтіла. — Ти ж знала…

Це вже занадто.

Лія встала, мовчки обійшла Софію, що ледь сягала її плеча, й за хвилину повернулась до кабінету керівника:

— Єгоре, я передумала. Я звільняюсь.

— Причина? — він закреслив два рядки у блокноті й навіть не підняв погляд. Тринадцяте «звільнення» за пів року — вже навіть не смішно.

— Я влаштовувалась до детективного агентства, а не до квест-кімнати «Психіатрична лікарня».

— Фільтруй, будь ласка, що говориш. Такої зарплатні, як у тебе, не має жоден адміністратор.

— Що? — Лія обурено насупилась. — Та я у вас тут і адміністраторка, і СММ-менеджерка, і прибиральниця. І ще виконую ледь не половину обов’язків кожного працівника. Жоден адміністратор таким не займається.

Єгор насупився та задумливо торкнувся кулаком підборіддя:

— Прибиральниця? — єдине, що його здивувало. — У нас же є прибиральниця. Пані Галина. Вона прибирає щовечора.

Лія підняла брову. Їй не хотілося компрометувати поважну жіночку, але вона не збиралась применшувати власний вклад у добробут агенції.

— А якого біса тоді Мстислав ледь не через день вимагає, щоб я протерла йому шафу, карниз, листя фікуса? — серце вже наповнювала ненависть до цього виду рослин.

Єгор на коротку мить підняв брови, наче тільки-но щось усвідомив. Ім’я Мстислава в цій історії дещо пояснювало.

— Я розумію, що ти досі налякана, — терпляче почав Єгор. Коли Лія відкрила рота, щоб щось заперечити, він виставив долоню. — Не перебивай. Будь-яка людина на твоєму місці перебувала б у стресі. Я думаю, тобі варто відпочити. Дозволяю тобі піти сьогодні після обіду і повернутися вже післязавтра. Що ти про це думаєш?

Лія повільно стулила вуста. Невдоволення та агресія миттю злетіли з її блідого обличчя.

— Побачимось у середу, — вона посміхнулась, вискочила з кабінету й проігнорувала уточнення Єгора, що до обіду ще більш як пів години. Не таке вже й погане місце роботи.

Лія якраз склала речі до сумки та зняла куртку з вішака, коли до її столу підійшов Мстислав.

— Ти вже на обід? — він похмуро скосив очі на цифровий годинник на стіні.

— Ні, я вже додому. Єгор відпустив мене до середи.

Мстислав насупився та підтиснув тонкі вуста.

— А хто виконуватиме твою роботу?

Вона знизала плечима та опустилась на стілець, щоб позакривати всі програми та вимкнути комп’ютер: