Розділ 9

Бенджамін Стейн

У кабінеті його величності Річарда Кептінга Сьомого на прізвисько Веселий панували аж ніяк не веселощі.

Король навис над стосом документів, що зайняли три чверті масивного столу, де за кращих часів розміщували карту континенту. Він з ненавистю розглядав кореспонденцію, енергійно стукаючи олівцем по стільниці, але навіть не намагаючись розбиратися в написаному. Воно й не дивно, що ці обов'язки часто лягали на Стейна. Слуги розсіялися по кабінету, намагаючись злитися якщо не зі стелажами з книгами, то хоча б з високими крученими свічниками. Дехто навіть косився на диван з ніжками у вигляді левових лап. Але в присутності короля їм не те, що сидіти, дихати страшно було.

Темно-каштанові пасма падали на обличчя правителя, навіть незважаючи на те, що їм належало б лежати рівненько під вагою вінця. Очі горіхового кольору дивилися на оточуючих похмуро, роздратовано. І не треба було володіти всією інформацією, щоб розуміти – король злий.

"Ось-ось зірветься!" – подумав Стейн. А утихомирювати королівський гнів Бенджамін не мав жодного бажання. Там, у жіночому крилі, залишено без нагляду Адалінду. Не те щоб він припускав замах на цю діяльну особу. Але цілком імовірно, що кілька підлостей дамі серця королівського бастарду зробити встигнуть. А Стейн дуже не любив, коли псували щось, що йому належить.

– Вітаю тебе, брате! – Дочекавшись, поки кабінет покинуть всі, кивнув Стейн. Братськи, а не як монарха вітав.

Король подарував йому стомлений погляд і помітно розслабився.

– Нарешті. Думав, ти вічність бродитимеш чорт зна де, – Стейн залишив цю репліку без коментарів, розуміючи, що брат не в дусі і коментарів не потребує зовсім. – Ходімо швидше!

На це Бенджамін здивовано скинув брову. І король зійшов до пояснень.

– Це… знову, – глухо сказав він, відвівши погляд.

І більше нічого не треба було говорити. Стейн чудово розумів, про що йдеться. Інша річ, що зарано. Занадто…

Короткий кивок, який означав, що будь-які слова зараз не доречні.

Річард клацнув пальцями, прочитав слово-ключ, і стелажі з книгами за його спиною розчинилися, відкриваючи прохід.

– Я не можу більше, – втомлено і глухо промовив він. – Давай ти сам.

Стейн теж не витримував усього цього. Але... на відміну від брата, відмовитися і піти не міг.

– Зроблю все, що зможу, – пообіцяв він, торкнувшись братового плеча.

І зник у темному переході.

Адалінда Вінлі

Якби Освальду дали завдання проводити екскурсії палацом, то він би успішно його провалив. За весь час нашого шляху він не промовив жодного слова. Час від часу оглядався на мене, ніби чекав, що я почну розмову, але, зізнатися, я й сама не уявляла, що сказати. Та й чи варто починати ці розмови, що нічого не значать?

У моєму баченні ситуації я з’являлась на очі королеві, відмучалась, витерпівши офіційний прийом, і забувала про все, як про нічне жахіття. Але хто ж мене тепер у спокої залишить? Гидкий внутрішній голос єхидно хихотів, справедливо нагадуючи, що я не юна послушниця, щоб вірити в казку. Та навіть королеви минулого з портретів дивилися на мене з поблажливістю та якоюсь жалістю. Точно щось знали. От би ще й розповісти могли...

Але вони мовчали, а я покірно брела за слугою, мимохідь розглядаючи інтер'єр.

Жіноче крило королівського палацу являло собою таку собі суміш культурних традицій різних стилів та епох. Причиною цього, найімовірніше, було те, що король у нас наш, місцевий, а ось королеви іноземні. Підтвердження політичних зв’язків династичними ставало обов'язком кожного нового як монарха, і навіть претендента на трон вже багато сотень років. Хоч тут Стейну пощастило, він не претендент. Може прикритися мною, щоб до вівтаря не затягли з політичною метою.

Складалося враження, що жінки везли зі свого будинку не лише посаг, багатство, запевнення у політичній та військовій підтримці, а й свою культуру та побут. Кожна нова правителька намагалася переробити будинок під себе, але й залишити пам'ять про попередницю. От і вийшло щось таке… В очах рябило від пишноти, слово честі.

– Прошу, міледі, – з поклоном відчинив двостулкові двері Освальд.

І слава Багатоликому, а то я вже думала, він мене до глибокої ночі коридорами з портретами королів водити збирається. Як етресманський пророк, який водив синів своїх по лабіринту, поки не залишився слідувати за ним єдиний, найвпертіший син. Я підозрюю, що він насправді просто темряви боявся, от і брів за старим з лампою.

– Дякую, – кивнула я.

І тільки увійшла до покоїв, як слуга зігнувся, пробурмотів щось нероздільне і випарувався. Я навіть визирнула в коридор, щоб переконатися, що не миготить його пряма, як дошка, спина. Ні. Ходи тут таємні, чи що?

Покої виявилися розміром десь як наша зі Сью квартира, виконані у винятково теплих світлих тонах. Правда, спальня одна, натомість замість звичної ванни – цілий басейн. Вражає. Простора вітальня з величезними вікнами та невеликим балконом-терасою блищала золотим оздобленням, пісочного кольору оксамитом та парчою. Якщо це гостьові кімнати, то соромлюся навіть уявляти, що там у постійних мешканців палацу твориться. Боюся, у мене навіть фантазії не вистачить.