Глава 19

Шумоізоляція будівлі погана. Навіть на рецепції чутно постріли гвинтівок і пістолетів у відведених для стрільби кімнатах. Це лякає і збиває з пантелику. Але, здригнувшись разів п'ять від найгучніших пострілів, починаєш звикати до атмосфери.

— Добрий день, пані, щось підказати? — раптом з'являється за столиком реєстрації адміністратор — чоловік, років 60. На вид лякає, напевне саме про таких казав той продавець із магазину зброї.

— Мені потрібен один чоловік... він запросив мене до клубу сьогодні о третій, щоб навчити стріляти, — невпевнено відповідає Агата.

— Як його звуть? — уточнює адміністратор.

— Я краще йому подзвоню, думаю, він мене зустріне (чорт, треба було дізнатись його ім'я), — каже дівчина і бере до рук свій телефон.

Раптом до клубу залітає чоловік і біжить прямо до рецепції.

— Привіт, батьку! Третя зала вільна зараз?

— Давиде, так не можна! Якщо я керівних клубу, це не дозволяє тобі сюди так вламуватись!

— Дякую, — каже син лягаючи на стіл рецепції і дістаючи з нього ключ.

— Давиде, — злісно зморщивши лоба кричить адміністратор.

— Батьку, бачиш цю дівчину? Вона до мене! — Каже чоловік і вже шепітки додає: не позор мене, добре?

— Коли вже ти подорослішаєш? — питає тато і заплющує очі у соромі.

— Афродіто, вибачте, що Ваш вірний слуга запізнився, прошу у третю залу! — весело відповідає чоловік і йде до зали, закликаючи за собою дівчину.

Агата трохи зніяковіло дивиться на адміністратора, а той, важко видихнувши, показує рукою в сторону сина і каже: Будь ласка, третя зала ваша.

— Дякую, — відповідає дівчина і поспішає за своїм тренером, нарешті знаючи його ім'я.

У залі Агата та Давид знімають верхній одяг, а чоловік промовляє:

— Зброя знаходиться в іншій кімнаті, я візьму револьвер, він майже такий самий, як у Вас. Поки продивіться залу, а я швиденько, — каже Давид і йде із зали.

— Добре.

Перед Агатою повстає досить довга кімната, оснащена всілякими шумопоглинаючими штуками і дощечками для стрільби. Скоріше за все на ці дощечки прикріпляються роздруковані мішені. Це і справді так, за кілька хвилин чоловік повернувся, і роздруківки опинились на своїх місцях.

— Зазвичай для стрільби надягають навушники... — каже чоловік.

— Але? — цікавиться Агата.

— Але якщо зброя невелика, точніше постріл не такий гучний, — вони не потрібні. Навушники використовують лиш для того, щоб вуха не закладало.

— Ясно.

Давид продемонстрував перший постріл і точно влучив у ціль. Далі черга Агати.

Дівчина взяла до рук револьвер, він трохи відрізнявся від її, але це ніяк не впливало на техніку. Вперше беручи до рук зброю — відкладаєш її. Будь яка зброя здебільшого асоціюється із вбивством, кровопролиттям, і, взявши її до рук, ти стаєш ближчим до цих асоціацій. Хочеться поскоріше відкласти пістолет і не думати про мету його створення. Вдруге беручи зброю, ти оцінюєш її характер та свій. Це означає спробу завести з нею дружбу. Яка вона, та зброя? Гарна-негарна, важка-неважка, маленька-велика? Подобається? А яку шкоду тобі може заподіяти? Якщо це вогнепальна зброя, то яка буде віддача, а вуха не закладе, а я сам себе... ну, ненароком, не вб'ю? Я боюсь взяти до рук оружжя і зробити вистріл? Не всі візьмуть зброю втретє, бо не всі зможуть відпустити свої переконання.

Агата відчувала те ж саме, бо чітко розуміла задля чого хоче навчитись стріляти. Дівчина вчиняла багато речей, де варто люди відчувають страх, можливо паніку. але чомусь сьогодні їй стало лячно по справжньому. Агата намагалась відігнати цей невиправданий страх, щоб налаштуватись на постріл. Але в голові лиш думка: "Чому боюсь?" Вона почала згадувати моменти, які були дійсно страшними: загибель Злати; вбивство брата... і ще... і ще... і ще... Навіть перший вихід на сцену на літературному вечорі повинен був бути більш лякаючим, а зараз... Постріл! Пуля летить повз мішень. Агата здивовано, але повільно опускає револьвер. Вона сама не помітила коли це сталось.

Давид деякий час мовчить, а потім сідає на підлогу, поруч із Агатою. Розминає шию, напевне після робочого дня у магазині. Точно втомився.

— Боїшся? — питає Давид.

Дівчина не поспішає із відповіддю.

— Можеш мені не казати, якщо не хочеш. Іноді варто просто собі у цьому зізнатись. Перший постріл часто саме такий, — каже чоловік, і його веселий тон раптом змінюється більш серйозним і зосередженим. Зараз Давид вже не здається таким дурнуватим, навіть виглядає старшим.

— Спробую ще раз, — каже Агата і її друга пуля ледве зачіпає край мішені.

"Я на стільки погано цілюсь?" — розчаровано думає дівчина.

— Вже краще, — відповідає чоловік.

— Чому не можу потрапити у ціль? — роздратовано питає дівчина.

Давид азартно посміхається. Все ж чоловіку подобається, що в Агати з першого разу нічого не вийшло, бо тоді він тут не дарма.

— Знаєш як часто вчать робити пряму лінію?

— Що?

— Спочатку ставлять дві крапки, ціль — їх з'єднати. Вийде рівніше, якщо дивитись на другу крапку і одночасно вести неї лінію з першої.

— Знаю таке.

— Скільки ти задач поставила перед собою? Про скільки речей думала, перед пострілом? У тебе одна ціль — влучити у мішень. Лиш ти і мішень, більше нічого: ні сумнівів, ні страху, ні проблем на роботі.

Агата уважно слухає чоловіка, але не сильно вірить йому. Така техніка здається їй невиправданою. Варто міцно тримати револьвер, опустити курок, потім правильно встати...

— Стріляй! — раптом роздається крик Давида і дівчина від несподіванки слідує "наказу" і влучає в "6".

Перелякана Агата повертається до чоловіка, який торжественно посміхається.

— Навіщо було кричати? Я налаштовувалась! — ображено каже дівчина.

— Менше думок і більше дій. Зате ти влучила. Ти забагато думаєш. Просто бери і стріляй, можеш не влучати — це не так важливо. Просто постріл! Бух! — жартівливо каже Давид і додає: я поки кави собі зроблю, будеш? Лате, американо?...