Глава 2

Ранкове сліпуче сонце не так сильно освітлювало квартиру. Вона залишалась такою ж темною, як і завжди. Але з іншого боку, така темрява була досить зручною для сну, хоча і важко було зрозуміти, коли настає день, а коли ніч. Та маяком про те, що вже встало сонце, став будильник Агати на сьому ранку. Дівчина одягла той одяг, в якому була вчора, потім підійшла до дзеркала і досить довго дивалась на своє розкуйовджене волосся. Раптом вона схопилась і пішла у кімнату до брата, безпардонно відчинивши двері та ввійшовши всередину, Агата розбудила Захара, та одразу поставила питання:

— Я мила?

— Зранку люди не бувають милими... — сонно відповів Захар, він був злим від того, що йому довелось прокинутись так рано.

— Мені важливо почути "так".

Чоловік встав з ліжка і вперше за ранок поглянув на сестру. Біла пом'ята сорочка, чорні брюки. Дві косички і червона помада.

— Що із твоїм стилем?

— Як я виглядаю?

— Ну, ніби та людина, що скупила брендові речі, але не вміє їх одягати. У тебе сорочка, як із дупи вийнята, не могла випрасувати?

— А косички як тобі?

— Косички... як косички... але ще й ця червона помада... Тобі 28 років, чому ти виглядаєш як трьохрічна дитина, яка взяла мамину косметику?

— Саме так і має бути, спи далі, — із цими словами Агата вийшла із кімнати брата, залишивши його наодинці зі своїми думками.

Дівчина повернулася до своєї кімнати й одягла дві різні шкарпетки: фіолетову та жовту. Навмисне, це не було її фішкою стилю, але це була така умова на сьогодні, для першого робочого дня. Агата взяла із собою телефон, ключі від дому, цигарки та запальничку, вбула кросівки і вийшла з квартири. Вона спустилась вниз ліфтом, бо йти сходами із дванадцятого поверху на перший було дуже довго. Вийшовши на вулицю, дівчина одразу запалила цигарку і раптом звернула увагу на своє взуття. Кросівки їй здавались занадто білими і чистими, Агата озирнулась навколо і знайшла поряд із будівлею неогороджену клумбу, вона зайшла туди і, продовжуючи палити, почала шоркати ногами по землі. Взуття миттєво увібрало в себе бруд і вже не було таким сніжно-білим, як до цього. Задоволена Агата вийшла з клумби, залишивши там свій слід — недопалок, який їй так не хотілося нести до урни.

Дівчина попрямувала до автобусної зупинки, щоб звідти поїхати до її нової роботи. Автобус знов запізнювався. Агата ж не мала цього у планах, але терпляче чекала його, дивлячись на дорогу, наповнену усіляким транспортом. Люди на зупинці мали свої власні проблеми і плани, їх розмови та гудіння землі під вагою автомобілів зливались у суцільний шум. Він був одночасно лякаючим, небезпечним і зачаровуючим, гіпнотизуючим. Цей шум перетворився в єдину хвилю звуків, яка дзвінко врізалась у вуха, але не давала нічого зрозуміти та, можливо, підслухати чиюсь таку цікаву і надихаючу розмову. Але цей шум став лиш заднім планом тоді, коли до Агати підійшла голослива жіночка, яка балакала із кимось по телефону і своїм неприємним голосом збивала з пантелику всіх, хто чекав на автобус:

— І ти уявляєш, відмовила! Відмовила вона моєму синочку! Я ж думала, донька хорошої знайомої буде такою ж милою, доброю, працьовитою, а вона! Тьху! І ти уявляєш, каже: "Ваш син нічого сам не вміє, сорок років на Вашій шиї сидить, а Ви і раді". А він моє сонечко, моя гордість, він у мене такий добрий і вразливий... що значить "а в чому вона не права", що ти хочеш цим сказати? Людо? Людо?! Скинула виклик... Подружка... Тьху! — жінка плюнула на землю і подивилась у сторону, раптово наткнувшись на зацікавлений погляд Агати, яка і не думала відвертатись. Дівчина лиш посміхнулась і засміялась про себе, беззвучно — лиш груди та живіт затремтіли. Жінка, налякана таким ставленням, відвернулась сама, а Агата продовжила дивитись. Зараз жінка була не більше ніж семикласницею, над якою знущаються у школі, і дійсно, напевне саме так вона почувалась. А якби дівчина відвернулась, як би пішла історія? Напевне, її б сварили. Молоді люди зараз такі безпардонні, підслуховувати чужу розмову недобре. Але зараз ролі були змінені, соромно стало безсоромній жінці.

Вже зовсім скоро прибув автобус й Агата змогла приїхати на роботу, ще й вчасно. Вона одразу зайшла до керівника у кабінет, щоб забрати свою форму і бейджик зі своїм іменем. Кабінет просторий, хоч зроблений і без смаку, але головне по-багатому, все інше неважливо. Стіл великий і крісло шкіряне, а на кріслі сидить чоловік. Він невисокого зросту, особливо гарним його не назвеш, зайва вага, велика бородавка на щоці і зовсім недоречний одяг. Зовсім недоречний вигляд сьогодні і в Агати. Це перше, що помітив той чоловік, але йому сподобалось, він був аж ніяк не проти.

— Агато, дівчинко, ти дуже вчасно! Я вже все для тебе підготував! Проходь-проходь! — чоловік встав із крісла і просто підлетів до дівчини, обхопивши її талію лівою рукою, а правою показуючи напрям, куди він її поведе — до його столу.

— Добрий ранок, Вікторе Вадимовичу, — відповіла Агата і на її обличчі запалала дурна посмішка. Посмішка дурепи. Наївна, дурна посмішка, яка так припала до душі керівнику.

— Ось, тримай, — чоловік простягнув Агаті її одяг офіціантки та бейджик: тобі деталі розповість адміністраторка Маша, сьогодні твій перший день, головне не переживай, у тебе все вийде! А ввечері, після роботи, підійди до мене, до кабінету, домовились? — він весело взяв руку дівчини у свою ліву руку, поплескуючи її правою.

— Добре, як скажете, обов'язково зайду!

Дівчину проводжав аж до самого виходу погляд керівника.

Далі Агата підійшла до адміністраторки Марії, вона розповіла, що найголовнішим поки є добре ознайомитись із меню, сьогодні їй не даватимуть багато роботи, але це тільки сьогодні. В ресторані офіціантками сьогодні працюють ще дві дівчини: Кіра та Дана. Саме приміщення мало один поверх та 4 зали, у найбільшій і головній залі знаходився бар, барна стійка та стійка реєстрації. Звідти був і вхід до кухні, а з іншого боку — до вбиральні.