Афіші

          Різноманітні оголошення та реклама усюди. Де б ви не жили та де б не знаходилися – ваші очі завжди знайдуть оголошення про пошук квартири, чи про продаж старих музичних інструментів. Комунальні служби, або жителі будинків, звичайно, борються з цим сміттям, віддирають папір та очищують стіни, але дуже швидко на тому ж місті з’являється нова реклама. І навряд чи ви по-справжньому звертали колись увагу на текст афіш, якими обклеюють двері до під’їздів, автобусні зупинки та стовпи. Серед пропозицій відремонтувати комп’ютер та запрошень на роботу інколи можна побачити щось не дуже нормальне. Вперше Тарас замислився над цим, коли його керівник Дмитро запитав:
          — Ти хлопець прудкий, швидко пораєшся. Є додатковий заробіток. Зацікавлений?
          — Так. А що треба робити?
          — Ти ж коли розклеюєш нашу рекламу, звертаєш увагу на інші оголошення, правильно?
          — Ну… так.
          — Не звертаєш. Ну тепер от почни звертати. Переглядай не тільки рекламки наших конкурентів, а і все взагалі. За кожне незвичне оголошення, яке ти знайдеш та принесеш, я платитиму тобі сто гривень додатково.
          Тарас пожвавішав. Після пар в університеті та декількох годин активної роботи, він був геть замученим. Однак те, що говорив Дмитро, розбудило у ньому цікавість.
          — Які це – “незвичні оголошення?”
          — Коли побачиш, то відразу зрозумієш. Вони відрізняються за своїм змістом. Просто будь уважний, не поспішай відразу викидати те, що зідрав. То завтра ти о третій почнеш, так?
          — Так, я буду як і сьогодні.
          — Добре.
          Додатковий заробіток ніколи не буває зайвим. Тарас тільки-но недавно поступив до університету, він всіма силами намагався зараз полегшити батькам оплату за своє навчання та проживання в гуртожитку. Знайшов підходящу роботу далеко не одразу; хтось відверто казав, що брати вісімнадцятирічного хлопця не буде, інші потребували досвіду. Деякі роботодавці були готові розглянути кандидатуру юнака тільки на повний робочий день. Ще з деякими людьми Тарасові було просто некомфортно. Якось під час стажування на посаду бармена в одному з ресторанів недалеко від гуртожитку він навіть розбив три стакани. Було багато крику і не дуже приємних переживань. Після цього хлопець відкинув сферу обслуговування геть. Хоча деякі однокурсники вже працювали офіціантами, баристами, і їх дуже влаштовував заробіток. Тоді, блукаючи різними тематичними групами по соцмережах, він випадково знайшов Дмитра. Товстий чоловік років сорока платив цілком непогані гроші за відносно просту роботу - розклеювання оголошень про послуги компанії, що допомагає з ремонтом комп’ютерів, ноутбуків та мобільних телефонів. Хто саме займався ремонтом, було незрозуміло, адже сам Дмитро тіснився у маленькому кутку посеред великого бізнес-центру. І чого в тому центрі тільки не було: кабінет стоматолога, салон краси, магазин квітів, офіс страхової компанії... Словом – вулик. А на дверях до кабінету Дмитра жодної вивіски. Техніки та інших працівників Тарас за два тижні роботи теж не побачив. Хоча його й не дуже цікавили ці моменти. Хлопець швидко й добросовісно розклеював оголошення, повертався до гуртожитку та навчався.
          Коли він тільки-но почав виходити на роботу, Дмитро попрохав здирати рекламу конкурентів та приносити йому. Щоб бізнесу, мовляв, не заважали, і щоб бачити методи роботи інших компаній. Тарас так і вчиняв, але ніколи не вчитувався у зміст оголошень, просто здирав їх та приносив. Було декілька разів таке, що на нього кричали жителі будинків. Один чолов’яга погрожував переламати руки та засунути “усі його папірчики так далеко, що в туалет він не зможе ходити більше ніколи”. Але Тараса це не сильно бентежило. У нього нарешті з’явилися власні кошти, нехай і невеликі.
          Наступного дня після розмови з Дмитром, він почав уважно вивчати приклеєні клапті паперу, зовсім вицвілого, та ще нового, кольорового і чорнобілого. Хлопець подумав, що це все могло б стати заміною інтернету в якомусь сенсі. Тому що тут і купівля-продаж, і пошук робітників, і знайомства; взагалі, які тільки послуги не надавали люди… Деякі афіші були досить кумедними та трохи незрозумілими. Тарас вирішив їх теж брати для Дмитра. От що, наприклад, міг означати написаний від руки текст: “Продаю закритий футляр від інструменту. Радянська якість. Сухожилки. Торгу немає. Дзвонити в суботу.”? Почерк виразний та старанний. Автор оголошення дбайливо вирізав клаптики зі своїм номером телефону, і що цікаво, декілька з них було вирвано. Отже, і на такий товар знайшовся покупець? Наступний дивний текст Тарас побачив коли перейшов до сусіднього району, де вже, здавалось, цілу вічність стояли тільки п’ятиповерхівки. Там жило багато пенсіонерів, і якраз таки там реклами було найбільше. Хлопець якраз звільнив місце для свого оголошення, як раптом звернув увагу на яскравий буклетик, на якому була зображена якась моторошна лялька. Зверху – життєрадісний надпис “ЦИРК!”, а під зображенням ляльки – “ВИСТАФАВА ДЛЯ ДІТЕЙ ДЛЯ ДІТЕЙ! СИКРЕТНІ СЛОВА НАЙКИРАЩІ ІМІТАТОРІ З УСІЄЇ КРАЇНИ! СПОКІЙДЛЯ БАТКІВ ТИХІ ДІТИ НАЗОВСІІМ!” Зображення ляльки геть не чітке, надруковане в дуже поганій якості. А ще руки і ноги ляльки зв’язані шнурком. І шнурок наче як домалювали вже потім, або власноруч, або в простенькому графічному редакторі. З самого краю маленькими літерами був вказаний адрес та час: “ВУЛ. ІЛВАСК ТРЕН ФРАНКА БУД3 14ВЕРЕСЕЯ 07:00”. Тарас, власне, і сам мешкав по вулиці Франка, будівля його гуртожитку мала номер 42. Цирку точно він не пригадував на вулиці, якою проходив щодня. Звернув би увагу на вивіски, якщо б вони висіли, або інші атрибути якогось веселого представлення. До того ж 14 вересня було зовсім нещодавно.
          Тарас приносив Дмитрові спочатку звичайні оголошення конкурентів, а відтепер і те, що видалося йому дивним. Дмитро відразу забирав знахідки та нетерпляче починав розглядати, ніби тільки цього й чекав. Він швидко розраховувався з хлопцем, уточнював, коли той прийде наступного разу, і поспішав замкнути двері до маленького приміщення.
          Минали дні. Наближалася перша сесія. Викладачі тиснули, лякали, і без того завантажений Тарас тепер витрачав на навчання ще більше часу. Найбільше він боявся не здати іспит з вищої математики... Однак разом з цим Тарас потроху вчився бути уважним і на своїй роботі. Тепер він міг практично одразу ловити поглядом потрібні йому папері. Вони наче й самі на нього дивилися: химерні тексти, дивні поєднання кольорів, а де-не-де і фотографії. Тарас помічав дивну афішу, забирав її і практично одразу ж забував, про що там йшлося. Нехай краще в голові будуть формули та правила, це точно має більше сенсу, ніж та маячня, яку колекціонував роботодавець. Чому саме колекціонував? Тому що якось в п’ятницю Тарас вирішив порозпитувати Дмитра про дивні оголошення, оскільки йому почало ставати тривожно:
          — А що це взагалі таке? Що означає ось така реклама, для кого вона?
          — Це просто дивні оголошення. Хтось робить якийсь арт-проєкт. А я колекціоную різні дивні речі. Ще питання?
          — Ні… Ці афіші ж геть абсурдні. Там якщо вчитатися та подумати…
          — Ти не думай, Тарасе. Я тобі плачу за добре виконану роботу. Ти працюєш добротно і у нас все гаразд. Тому продовжуй приносити мені все, що знайдеш. З понеділка, до речі, відправишся на Січинського. Там ми ще рекламу не переглядали. Ти знаєш цей район?
          Коли одного разу Тарас побачив справді моторошне оголошення, то перестав сприймати все це як чиюсь творчість, чи художній проєкт. Він якраз тоді працював практично за містом, ось-ось і розпочнеться приватний сектор. Це була самотня автобусна зупинка. Біля неї стояла дошка оголошень, поряд – маленька капличка. “Фото та відеозйомка похоронних процесій. Реквізит, костюми, представлення, організація тематичних вечорів для цінителів” Далі вказано мобільний номер для зв’язку. Трохи нижче – фото мерця у білій сорочці крупним планом. Труна відкрита. Коли Тарасові було три рочки, померла його прабабця. Йому відбилося в пам’яті зображення того, як бліде тіло лежить у центрі кімнати. Прийшли сусіди, родичі, всі прощалися. Тарас геть був маленьким, але образ покійника запам’ятав. Чомусь він був впевнений, що фото в оголошенні справжнє. Стало якось неприємно. Афіша відштовхувала від себе, однак Тарас забрав її та наклеїв рекламу Дмитра.
          Ось ще декілька афіш, які запам’яталися, незважаючи на те, що він намагався викинути їх з голови:
          “Чужі люди в дзеркалі? Давно вже не спиш, тому що кличуть? Телефонуй!..”
          “Пропозиція для самотніх людей. Підселення співмешканців зсередини. Нові тихі сусіди, без музики та світла готові винайняти темне житло.”
          “Важливе повідомлення для мешканців будинку! З квітня до травня 2014 року! Якщо ви помітили, що у вашій квартирі з'явилися двері, яких раніше не було — не намагайтеся їх відчинити. Вони призначені не для вас! За додатковими уточненнями просимо нікуди не звертатися.”
          “Інтелігентна пара, він і вона, готові надати нові обличчя для бажаючих. Конфіденційно.”
          “Втомилися від голоду? Вас не розуміють і постійно знаходять ваш слід? Є варіант! Сьогодні ми надаємо шанс отримати ВАМ незабутню подорож до порожнечі. Бонуси! Безкоштовна лотерея від ТАНААС! Наживо дивись як подорожує твоя родина, або візьми участь сам! Ми забезпечимо видовище та шматуючі враження. Такого ще не було!”
          Інколи Тарас замислювався про природу таких оголошень. Чим більше їх бачив, тим більш незатишно ставало на душі. Ні, хлопця не лякав абсурдний текст, чи фото мерця. В інтернеті він, бувало, бачив і мерзенніші речі. Найбільше його вражало та тривожило те, що у більшості оголошень було відірвано частину клаптиків з телефонними номерами. Звичайно, не на кожній афіші була можливість відірвати контактний номер, але там, де це передбачалося – хтось забирав номери, цікавився послугами та пропозиціями. Хлопець не поспішав ділитися думками з кимось. Батькам довелося б довго пояснювати чому це він вирішив працювати (вони були проти та стверджували, що зараз усі зусилля потрібно спрямувати виключно на навчання), друзі чи одногрупники не зрозуміли б теж. Та й сам він не розумів, власне. Сусіди по кімнаті теж нічого не розпитували. Зазвичай вони були надто занурені в баталії на моніторах своїх ноутбуків. Хлопці були досить спокійні, інколи, правда випивали. Але й сам Тарас пристрастився до слабкого алкоголю, куди тут гріха дівати. Важке студентське життя потрібно розбавляти чимось, щоб геть не втратити глузд.
          В суботу вранці Тарас завжди спав. Сусіди теж зазвичай відпочивали у цей час і не здіймали галасу. Вчора ввечері він дозволив собі трішки розслабити голову та випив пива з хлопцями. Хоча разом з цим Тарас чесно намагався готуватися до семінару з матаналізу в понеділок. Заснув десь біля другої ночі, і тому коли мобільник почав вперто дзвонити, він зовсім не одразу відірвав голову від подушки.
          — Алло…
          — Тарасе, приходь прямо зараз до офісу. Терміново. Я заплачу за тиждень вперед. Не барися.
          Позіхаючи Тарас почав одягатися. Сусіди хропіли. По правді, він навіть не збагнув, що саме сказав там Дмитро про оплату наперед. Просто зібрався і пішов, добре що “робоче місце” знаходилося неподалік.
          Дмитро ж виглядав збентеженим, наче трапилось щось. Як тільки побачив юнака – одразу вручив тому чорного пакета.
          — На, бери. Бери, кажу! Треба щоб цей пакет у тебе побув декілька днів. В понеділок на роботу не виходи, поки що ти у відпустці. Я сам подзвоню. Тоді прийдеш, віддаси пакет. Та не дивись ти на мене так, це не наркотики і не зброя. Сам можеш перевірити. Просто папері. Все зрозумів?
          — Так. А що сталося?
          — Нічого не сталося, мені просто потрібно терміново деякі справи владнати. Не хочу щоб хтось знайшов нашу колекцію. Сам розумієш, не всі люди сприймають нормальні такі хобі. Ага. Тому пакет заховай десь, нікому нічого не показуй і нічого не пояснюй. Не хочу, щоб хтось насміхався з мене, ну і з тебе теж. Це важливо, нікому нічого не кажи! Це дуже особисте хобі. От. Ти розумієш мене?
          Тарас закивав.
          — Точно розумієш? Врахуй, я тобі довіряю, якщо зараз все вірно зробиш, то попереду у нас ще багато роботи. Я зможу платити більше…
          Дмитро швидким рухом дістав із кишені брюк декілька крупних купюр та віддав їх хлопцю.
          — Бери, студент. Відразу все не потрать. Все, іди-іди, Тарасе. Не гальмуй, іди!
          Хлопець вирячився на чорний пакет в одній руці та на гроші в іншій. Потім глянув на схвильованого Дмитра. Голова важка все ж… Аж тепер він зрозумів, що вчорашнє пиво проситься назовні і йому потрібен туалет. Так і не знайшовши що сказати, Тарас ще раз закивав, “угукнув” та вийшов геть. Коли повернувся – хлопці все ще спали, тому зайвих питань ніхто не задавав.
          Дмитро казав правду, в пакеті дійсно було просто папері. Точніше – величезна колекція із чудернацьких оголошень та рекламних буклетів. Більшу частину з них він дістав власноруч, але з десяток екземплярів точно бачив вперше. Цікаво, це сам Дмитро знайшов, чи попередній працівник “компанії”, що був до нього, до Тараса? Того вечора якраз випала хороша нагода – сусіди пішли в гості до дівчат-педагогів, котрі проживали в гуртожитку поряд. Сам Тарас теж ходив з ними декілька разів, але поки не наважувався на це знову. Спілкування з протилежною статтю давалося не так легко як хотілося, тому щоб уникати ніяковості та напруги, наразі він уникав і самих посиденьок з дівчатами. Він спробує пізніше.
          Тарас сів на своє ліжко та висипав з пакета усе, що було всередині. Дмитро помістив усі афіші у декілька зімнутих файлів, і зробив це досить недбало, як зауважив Тарас. Чи то поспішав, чи просто зібрав так… Тарас дістав все назовні та почав переглядати кожен аркуш.
          “Ремонт комп’ютерів, діагностика усіх каналів зв’язку, позбавлення поганого зору недоброзичливців всередині системи і у вашій оселі…” – І замість фото автора оголошення – потвора з жовтою шкірою та виряченими очима. Морда ніби розірвана, довгий язик звисає з пробитої щоки. З лівої скроні стирчить щось схоже на великий цвях.
          А ось ще одне. На фото – молоді люди у діловому одязі, троє хлопців та дівчина. Типове фото з мережі. Посміхаються, показують великий палець догори. “ІІ АСО! ЧЕР? ХРОУМС! ДОПОМООЖ! Інкел рвлодо келеиар. 290 0000#, 5/6,” – І звичайнісінький номер телефону поряд.
          Так багато незрозумілих пропозицій, закликів та прохань. Частина афіш була геть у поганому стані, таке враження, що Дмитро зберігав їх декілька років як мінімум. Хлопець завершив перегляд на одному дуже противному зображенні, вирішив, що з нього досить. Він обережно склав усе як було та запхав до пакету. Пакет – у свою дорожню сумку. А сумку – під ліжко. Тарас вирішив ще раз спробувати поговорити з Дмитром, коли той знову вийде на зв’язок та закличе його працювати.
          Пройшло десять днів з тих пір, як Дмитро зник. Тарас поринув у навчання, щасливо здав той самий семінар та тепер почував себе трохи впевненіше стосовно першої в житті сесії. Якраз закінчилася пара, коли до аудиторії зайшов молодий усміхнений чоловік у джинсовій куртці.
          — Добрий день. Це група 113?
          — Доброго дня. Так. А ви, молодий чоловіче, хто?
          Це був викладач комбінаторики, а також куратор їхньої групи. Після перерви лекція повинна була продовжитися, тому інших студентів з інших груп, чи напрямків ніхто не очікував. А прибулець виглядав молодо та жваво. Тому його легко можна було сплутати зі студентом-старшокурсником.
          — А мені Тарас Мельниченко потрібен. На декілька слів. Я від нашого знайомого, це по роботі. Він знає.
          Усміхнений симпатичний чоловік підморгнув Тарасу.
          — Ну пару завершено, тому, Тарасе, можете йти.
          Тарас підвівся з-за парти та вийшов в коридор. Чомусь він відчув, як його вщипнула радість. Невже Дмитро знову з’явився? Чесно кажучи, дуже не хотілося втрачати роботу.
          — Привіт, Тарасе. Давай відійдемо трішки. От сюди от, ага – Незнайомець покликав хлопця за собою. Вони зупинилися біля вікна. Справа – стіна туалету, зліва – сходи. Досить зручне місце для розмови, щоб ніхто не міг завадити. Хороше місце. Глухий кут. Додому він практично завжди йшов в оточенні однокурсників, чи сусідів по гуртожитку. Відкрита місцевість це завжди можливість для втечі. А ось тут…
          — Доброго дня… — Невпевнено привітався Тарас. Незнайомець жував жуйку та продовжував посміхатися. Тільки губами, як встиг помітити юнак. В очах холодний вогник.
          — Я з поліції.
          І ніби підтверджуючи свої слова, він дістав з нагрудної кишені якесь посвідчення червоного кольору, навіть не розкриваючи його. Однак цього вистачило, щоб справити враження на хлопчину.
          — Тарасе, я знаю куди ти ходив працювати останні декілька тижнів. Нічого розповісти не хочеш? Тільки чесно.
          — Н-ні, а що сталося?...
          — Ну сталося тут. Сталося. От власне в халепу ти встряв, хлопче.
          Посмішка покинула обличчя чоловіка, погляд теж змінився. Такий погляд важко витримати, очі як промені в рентген кабінеті. Тому Тарас втупився вниз.
          — Куди подівся твій керівник? Не знаєш?
          — Я не знаю… Він не казав… Сказав що зараз роботи немає і… він передзвонить… Треба кудись йому їхати. Щось таке.
          — А він казав, куди саме відправиться?
          — Ні.
          — А коли повернеться?
          — Не казав. Тільки обіцяв, що подзвонить. І не подзвонив.
          — Ти ніби як хороший хлопець. Навчаєшся… Сам звідки приїхав?
          — Я з області. Зі Сторожинця.
          — Ну от. І в тебе все добре. Брати, сестри є?
          — Є сестра молодша. У школі.
          — Ну ось, хороша сім’я. Ти молодий хлопець, тобі не треба цього всього. Допити, поліція. Щоб тебе відвозили прямо з гуртожитку в наручниках. Чи щоб на пари приїхали мої колеги у формі. Ну погодься, це дуже погано б виглядало. Так?
          — Так…
          — Тому я сьогодні прийшов не зовсім офіційно. Тож розкажи мені про свою роботу. І для тебе все буде нормально. Я ж знаю, що ти нормальний хлопець і нічого не мислив поганого. Так?
          Нажаханий Тарас розповів про їхнє знайомство з Дмитром, про початок роботи, назвав точну суму виплат, описав до найдрібніших деталей все, що пам’ятав про офіс. Не сказав він тільки про свої додаткові функції та про дивні оголошення. Коли він все ж поглянув в очі цього рухливого молодого чоловіка знову – зрозумів, що говорити не можна. Було страшно. Він відчув непереборне бажання втекти, провалитися крізь землю. Щоб його не чіпала більше ця людина, або подібні до неї.
          — І це все? Просто розклеювання оголошень?
          — Так.
          — Але ти кажеш, що процесу ремонту ти не бачив, і самих майстрів теж?
          — Ні, нікого окрім нього. Я і не питався ніколи у Дмитра про це. Він платив, і мені нормально.
          — У кабінеті бачив когось? До Дмитра приходив хтось?
          — Ні, ніколи нікого не бачив.
          Незнайомець зажував активніше. Він схрестив руки на грудях та примружив очі:
          — Дмитро щось передавав тобі?
          — Що ви маєте на увазі?
          — Ти мені скажи. Можливо якісь гроші? Документи? Прохання? Додаткові поручення?
          — Ні, нічого такого… Я просто розклеював оголошення…
          — Тарасе, мені ти можеш сказати все, що було. Я знаю, що ти звичайний студент. Справа не в тобі. Просто або ти мені все кажеш як було, або буде офіційний візит. З обшуком, з шумом на весь університет ваш. Потрібно буде спілкуватися і з твоїми батьками. Мама у тебе на серце не хворіє, ні?
          — Не хворіє. А до чого тут моя мама?
          — Ну ніхто з батьків не буде радісний з того, що у їх дитини проблема з поліцією.
          — Я кажу правду. Мені немає що приховувати.
          Пролунав дзвінок на пару.
          — Мені потрібно на пару, я не хочу пропускати… Я дійсно нічого не знаю.
          — Ну йди поки. Якщо не знаєш. Вчися.
          Тарас з почервонілими вухами та спітнілими долонями повернувся до аудиторії. Він не встиг ні купити булочку, ні відпочити за цю перерву.
         Незнайомий чоловік ще деякий час стояв під будівлею університету та розглядав вікна будівлі. Тарас бачив це, оскільки з їх аудиторії на четвертому поверсі було видно вхід до навчального закладу. Невеличку клумбу, декілька охайних лавочок. Будівлю їдальні… Чоловік ходив туди-сюди, ніби роздумував над чимось. Потім посидів трохи на лавочці. І пішов геть. В той день Тарас довго наважувався вийти з будівлі корпусу. Він не пішов разом зі своєю групою. Ще деякий час тинявся коридорами університету, зрештою дочекався одного з своїх сусідів по кімнаті (у того було на одну пару більше) і до гуртожитку хлопці пішли разом.
          Ще довго він озирався та боязко виглядав у вікна навчальних аудиторій на парах та на перервах. Але незнайомець з червоним посвідченням більше не з’являвся. Тарас очікував неприємностей та візитів непроханих гостей – однак все було спокійно. Телефонні розмови з батьками теж були звичайними. З часом все почало забуватися. Врешті решт, стрімко наближалася сесія, і з тим об’ємом навантажень, які тепер впали на його плечі, Тарас навіть маючи бажання не зміг би працювати далі. А ще через декілька тижнів Тарас зібрався з духом та вирішив відвідати офісний центр, куди раніше приходив до Дмитра. Тепер те приміщення належало якомусь господарському магазинчику. Можливо, все ж потрібно буде ще раз спробувати працювати у сфері обслуговування, коли навантаження в університеті трохи зменшиться…