Глава 20 "Нові барви"

Аід

Нарешті він знайшов вихід й готовий вирушити до володінь Геліоса. Він багато думав й найкращим виходом було благати Бога Сонця про повернення Афродіти, пообіцяти йому, що вона ніколи не вийде з підземного царства й не буде спілкуватися з іншими безсмертними.

Аід вірив в здійснення своїх слів, адже вона й так жила поруч з ним й не хотіла на зовні, їй вистачало його компанії.

Він вкотре згадав вроду дівчини, її чудове тіло й не міг спокійно реагувати на образ цієї Богині.

«Цікаво, а Богинею чого вона може стати? — думав він тим часом. — Можливо дати статус Богині підземелля? А що? Непогано мати напарника. Зрештою, я вперше буду не сам. Цікаво, що про це скаже Геліос? Я б не проти був мати таку напарницю. Якби ще вона змогла приборкати свою силу вбивати богів… О, тоді б була інша справа й в нас би… Ні, це глупо! Я Бог, котрому не потрібні стосунки! Напарники — так, а почуття це не для моєї вдачі.»

Повністю занурений в роздуми Аід піднімався на вершину гори. Йому потрібно було дістатися найвищої точки, щоб ближче бути до володінь Геліоса. Аід ще не повністю відновив сили, він може не впоратися з переміщенням туди.

З рівноваги його вибило небачене до цього явище. Аід побачив, як високо в горі, за хмарами, з’явився червоно-синій промінь, точніше куля, котра росла в розмірах.

Враження було, мов щось вибухнуло й розросталося з великою швидкістю. Ця куля розрізала небо, вона заполонила всю площу над потойбіччям. Здавалося, з’являється нове небо багряного кольору.

Раптом почувся свист вітру, котрий збивав з ніг й повітря зафарбувалося в ліловий колір. Аід одразу згадав підземні води в печері Смерті. Зараз повітря стало схожим на ті води.

Незрозуміла тривога охопила Бога. На мить він присів, намагався сконцентруватися й зрозуміти, що відбувається. Він не хотів ні про що думати, відганяв всі лихі думки, але передчуття лиха не залишало його в спокої.

Він подивився на гору й не хотів вірити, що цей кроваво-блакитний шар утворився від платформи Бога Сонця. Він міг повірити в небесне тіло, котре летіло повз планети й вибухнуло, от тільки не міг дозволити думати про щось, що могло спричинити вибув у володіннях Геліоса.

Зібрав всю свою міць й почав підійматися вгору. Йому потрібно було якомога швидше піднятися, потрапити за атмосферу й переконатися, що в царстві Геліоса все добре. Афродіта не могла вбити титана(!), він мудрий й не піддався би привабливості дівчини, він може встояти перед її красою.

Аід мов мантру повторював свої думки про те, що це не Афродіта спричинила цей вибух, що це небесне тіло. Дівчина не могла утворити таку вибухову хвилю, це щось набагато сильніше.

Досі небо не міняло кольору, а повітря залишалося ліловим.

«Що ж там, на горі, трапилося? — продовжував думати Аід. — Невже на планету знову наслали черговий апокаліпсис? Невже Геліосу так сумно й він вирішив познущатися над людьми?»

Він відчував, що справа не чиста й хтось таки замішаний й доклав своїх безсмертних рук.

Зевс

Бог був сам не свій, він не міг забути Афродіту, а коли дізнався, що Геліос не планує позбавляти її безсмертного життя, то ледь не збожеволів.

— Що він задумав? Нащо вона йому? — ходив з кута в кут. — Невже й батько зачарований нею!?

У Зевса безліч питань без відповіді, котрі ні в якому разі не можна вимовляти в голос. Якщо він спробує хоч щось запитати в Геліоса, то нічого хорошого з цього не вийде.

Зевс не хоче лишитися свого місця в золотому палаці й тому мовчатиме, чекатиме й спостерігатиме.

Зевс хитріший за своїх всім братів й завжди уникав аудієнції з Геліосом. Він ніколи не йшов проти батька й тихенько спостерігав. Така вже натура Зевса й йому не потрібні зайві проблеми.

От і зараз, як би йому не кортіло дізнатися про долю Афродіти, він не лізтиме й зрештою щось дізнається від інших Богів, котрі нерозважливо суватимуть свого носа в чужі справи.

І от тепер, коли високо в атмосфері пролунав вибув Зевс спокійно, принаймні він хотів таким бути, дивився в гору й не збирався щось робити. Цікавість розривала його з середини, але й вирушити в світ Геліоса він не бажав.

Одне, що він зрозумів — причиною цих явищ став хтось з тих двох.

Всі ці нові забарвлення навколо щось йому нагадували, десь він вже бачив подібні кольори.

— Невже? — промовив він й підняв свій погляд високо вгору, немов намагався прорізати червоні хмари.

Пробачте, любі мої читачі, за коротку главу, але вирішила на такій інтригуючій ноті завершити цю проду.

В 21 главі розповів, що ж трапилось там на горі. Скоріш за все це буде остання й вирішальна глава, хоча поки сама не впевнена в цьому.)))

Сподіваюсь Вас не залишили байдужими ці герої, адже важко щось зрозуміти не отримуючи коментарів.

Сподіваюсь, що коли ви прочитаєте цю книгу повністю, тоді залишите декілька слів.

Дякую за увагу. Щиро Ваша Натіко Маер.