Глава 18 "Полонянка"

Афродіта

Вона чекала завершення свого існування. Геліос вивчав її, мов піддослідну, не поспішав з позбавленням її безсмертності.

Цей Бог не проявляв до неї жодних почуттів, вона нічого не відчувала. Три дні тут, мов в клітці. Афродіта розуміла, що її ніхто не відпустить, але й життя забирати не поспішає.

— Скільки ще мене ти тут триматимеш? — не витримала вона.

Бог саме займався своїми звичними справами: спостерігав за спалахами сонця й направляв до нього уламки планет, щоб запобігти їхнє потрапляння на Землю.

— Тобі набридло бути моєю гостей? — примружив свої сяючі очі.

— Я тут немов в полоні.

— Уявляєш, а я тут постійно й сам!

— То ти вирішив залишити мене, як свою напарницю? — хотілося дістатися істини.

— Невже тобі хочеться полишити наш світ?

На мить вона замислилася:

— Так, бо я не насолоджуюсь їм, ти тримаєш мене тут. Яке це життя?

Геліос підійшов надто близько й схопив її за підборіддя. Він дивився в її чарівні очі, котрі він смутку стали майже чорними й злився на її невихованість. Він не вбиває її, дарує можливість жити безсмертним життям, а вона невдячна.

— Ти поки житимеш зі мною.

— Вирішив тримати мене полонянкою?

— Чому б ні? — розсміявся він.

Афродіти заплющила очі й прикрість охопила дівчину. Безсмертна вже змирилася зі своєю участю в цьому житті, але ніяк не думала залишитися в невагомості.

Знову на її шляху з’явився Бог, котрий прагне володіти нею. Нехай не змушує до прихильності, але ж не відпускає. Геліосу набридло знаходитися самому в цьому місці й тому вирішив знайти собі компанію.

—  Ти повинна бути вдячна, що я подарував тобі життя. Тому не набридай своїми допитами.

Невже я не можу нічого зробити? Тепер залишається сидіти тут й чекати. Але чого саме?

Геліос

Бог спостерігав за дівчиною. Вона виявилась розумною й доброю. В ній не було ані краплі пихи, як в інших Богів. Вона не могла не вразити своєю чистотою.

Афродіта показувала йому свої вміння. Геліос ледь міг тримати свої почуття, щоб не обійняти її й не висловити свого захоплення нею. За красу дівчини він взагалі намагався не думати, бо потрапить в її тенета. Бог ніколи не відчував нічого подібного.

Геліос бачив красивих Богинь, але вона інша. Ця безсмертна відрізнялася внутрішньою красою, теплом, котре випромінювала з середини.  

Зрештою, він вирішив подарувати їй життя. Афродіта буде тут, з ним, й таким чином він вбереже своїх дітей від її впливу.

Коли вона почала розмову стосовно його планів на неї, то ледь не збожеволів. Геліос встиг звикнути до цієї чарівної квітки й не уявляв, що її може не стати.

Він бачив сум безсмертної, її очі наповнені розпачам, але це зробило дівчину ще красивішою.

— Ти тепер моя й нічого з цим не вдіяти, — говорив Бог до дівчини.

Вона мовчала й одинока сльоза котилася щокою.

— Я дарую тобі життя ти повинна бути вдячною. Назад повернути також не можу, бо ти несеш загрозу для інших.

— То позбав мене цієї участі, я не хочу бути полонянкою тут.

— Ні, — злився він. — Я роблю так, як забажаю й не втомлюй мене своїми проханнями.

Геліос побачив, як вона ледь не запалала. Він ще жодного разу не вбачав її нищівної сили, але й це не зіпсувало її краси. Афродіта стримала свій гнів, отже це добре(!) — не доведеться її вбивати. Бог Сонця не хотів лишати її життя й тому зрадів, що дівчина не пішла проти нього.

Що буде далі — байдуже. Головне, що зараз. Якщо безсмертна не стримається, тоді він забере її життя, а поки буде так. Він всесильний й не дозволить комусь керувати своїми рішеннями!