Глава 12 "Віщунка"

Аід

Дорога виявилась не легкою, чим вище вони підіймалися тим темніше було.

— Ми не могли туди перенестися? — немов мала дитина скиглила Афродіта.

— Ти наче б то сильно дівчинка.

— Сильна, але не цього разу.

— Що трапилось? — глузуючи усміхнувся Бог.

— Я  зрештою жінка й мені не до вподоби дертися в гору де немає жодного натяку на світло.

Аід зупинився та подивився на неї. Вона виглядала кумедно: волосся розліталося в різні боки, обличчя набуло багряного забарвлення, сукня розірвалася від заростів, що нещадно чіплялися та псували її.

— Чому усміхаєшся, — зупинилася Афродіта, щоб перевести подих.

Її погляд випромінював тепло, а очі сяяли ліловим блиском з ледь помітними контурами квіткових пелюсток.

— Хочеш, я тебе понесу?

— Дякую й сама впораюсь, — криво усміхнулася вона.

— Не ображайся, але до віщунки іншого ходу не має. Не можна до неї взяти та перенестися.

— Я сильна дівчинка, — хмикнула Афродіта, випрямилась й пішла в перед.

Аід пропустив її мимоволі оцінюючи її красу. Струнка фігура, мов та гітара, постать натягнута, мов струна, стегна спокусливо хитаються з боку в бік не даючи можливості відірвати свій погляд.

— Навіть і не мрій, — раптом промовила дівчина.

— Ти про що?

— Не забувай, що я відчуваю твої бажання. Сподіваюсь, ти не хочеш опинитися на місці Зевса?

— Я не винен, що ти жінка, а я чоловік.

У відповідь вона хмикнула.

«Можливо ми зможемо забрати твою силу й тоді… Стоп! Аїде, не про те думаєш. Тоді не буде тяжіння до її персони, бо чари спадуть.» — подумки розмовляв з собою володар підземелля.

Решту шляху обоє йшли мовчки, поки не опинилися на верхівці, яка зустрічала їх воротами, котрі протяглися до самих хмар.

Афродіта

«Не думала, що ця дорога виявиться такою складною. Невже не можна просто перенестися(?), як зазвичай вони це робили. І з якого це дива безсмертні відчувають стомленість?»

Вона продовжувала йти не зважаючи на біль в ногах, на рослини, котрі різали ноги та рвали сукню. Волосся заважало, плуталось та лізло в очі. Здавалося, що воно почало жити окремо від неї й навмисне заважало йти.

Аід впевнено йшов вперед не звертаючи уваги на дівчину.

«Міг би й допомогти. Жодної поваги.»

Афродіта не хотіла показувати йому свою слабкість, інколи на хвильку зупинялася, щоб перевести подих та потерти втомлені ноги, але продовжувала свій шлях.

Цей Бог був привабливим, вона добре змогла роздивитися його тіло. Аїдові мускули рухалися від найменшого руху та мов пагорби виділялися на тілі. Широкі плечі, довгі руки, підкачані сідниці, його волосся здавалося змінило колір на більш темний й так він виглядав ще привабливіше.

Спочатку їй не сподобався його колір, але з часом звикла й на засмаглому обличчі воно виглядало не таким яскравим та підкреслювало його коралові очі, котрі не були такими зловісними, як здалося спочатку.

Зараз дівчина бачила Бога з іншого боку й він був зовсім не злим та войовничим, як про нього казали. Ніхто не міг відчути його печаль, його сум, через це бачили тільки злий погляд. Насправді, якщо придивитися, то в глибині можна побачити потаємний світ почуттів. Нехай Аід не живе на Олімпі, але має безліч хороших якостей, котрих не має й в половини Богів.

Вони помінялись місцями, Афродіта вирішила піти вперед, бо своїми насмішками він розізлив її. Коли Аід йшов по заду, вона відчувала його палаючий погляд, упіймала ледь помітне бажання з його боку. Дивно, але від нього йшла сама ніжність, жодної хіті та бажання скоріше заволодіти дівочим тілом.

Їй запекло у грудях, піт проступив на чолі й з’явилося бажання повторити їхній поцілунок. Дивно, але до нього в неї зовсім інші почуття… її почуття. Вона впевнена, що відчуває щось особисте, а не передає його бажання.

Подумки наказала собі зупинитися, а Богу нагадала про випадок з громовержцем.

Коли вони опинилися біля воріт, то почули вий який лунав від дверей, що відчинялися. Вони відкривали їхньому погляду стежку з білого каміння прямісінько до палаючої амфори. Тут було спокійно, навіть затишно. Хоча не було жодних меблів, але саме повітря викликало приємні почуття.

Опинившись поруч з амфорою ззаду них виросли постаменти схожі на стільці.

— Сідайте, — почувся скрипучий голос десь за вогнищем.

Гості переглянулися, але виконали вказівку.

— Ми прийшли… — заговорив Аід.

— Знаю мету вашого візиту, — розсміялася вона й вийшла зі своєї схованки.

Це була невисока бабуся з довгою білою косою, котра хвостом йшла за нею. Її руки були зморшкуваті. Здавалося, що окрім шкіри та нутрощів нічого не було. Така собі мішкоподібна бабуся.

«Страшненька. Як вона пересувається, якщо все тіло запливло й утворило шкіряний мішок.»

— Я думала ти раніше прийдеш, — тицьнула кривим нігтем у Бога.

— А ти красивіша, ніж у моїх видіннях, — провела вона долонею по волоссю Афродіти.

Неприємні почуття викликала вона своїми діями в дівчини й змусила її стрепенутися.

— Все ж таки вдалося отримати частинку сили Зевса, — розсміялася вона торкаючись янтарних кристалів на дівочій шиї.

Раптом вона відчула струм в межах шиї та швидкоплинну біль. Віщунка проколола її шкіру. Тепла рідина потекла вниз до грудей.

— Мені треба краплина її крові, — помахом руки зупинила вона Аїда, котрий хотів вже опинитися поруч.

Приємне тепло від цього пориву, її тішила його турбота. Вкотре дії Аїда підтвердили їй, що він не такий безчуттєвий, як про нього кажуть.

— Тримай, щоб кров не текла, — протягнув він шматок тканини від її сукні.

Звідки вона в нього не стала питати. Скоріш за все, він підібрав її коли йшов по заду.

«Невже знав, що мені потрібно буде зупиняти кров?»

— Якщо не боїшся, я можу зупинити кров, — прошепотів він.