Глава 11 "Нова жертва"

Афродіта

Безсмертна почула, що хтось її кличе.

«Аід! Він гукає мене.»

Вона намагалася вивільнитися, але сила надто тримала її у своєму полоні. Почала розуміти, що щось пішло не так, адже відчувала, як ця сила росте в ній, а не навпаки. Дівчина відчувала таку міць, що здавалося зараз вибухне.

Її руйнувала вона з середини, немов з боку почала спостерігати за своїм тіло. То була не вона.

Здавалося, щось керує не тільки тілом, а й розумом. Дівчина не розуміла, що(?). Вона хотіла ще більше вивільнити, задіяти її з більшою міццю. Хотілося об’єднати блискавки з вогнем, щоб утворився такий собі      вогняно-електричний вир, щоб вогонь став наелектризованим.

Зараз нею керувала пиха, котра бажала показати всім, що вона найсильніша. Їй хотілося, щоб всі боялися, щоб всі Боги підкорилися її волі.

«Ні! Ні! Так не можна! Я не повинна наносити шкоду. Я створена за допомогою волосся жриці кохання, тож повинна нести любов.»

— Я несу кохання! — кричала вона, намагаючись приглушити цю нищівну могутність. — Я сильніше тебе! Я тобою керую, а не ти мною!

Афродіта кричала, намагалася повернути розум й зупинити цей вихор.

Сила безголосо говорила: «Не вдасться в тебе нічого! Твоє тіло робить тебе слабкою.»

Продовжуючи боротися з собою ж(!) відчула обійми. На мить вони додали їй ще більшої наснаги рушити все, але нарешті вона відчула, як рушійний вплив послаблюється.

Нарешті сила почала відступати, вона змогла розплющити очі й побачити свої вміння на власні очі.

Побачене змусило жахнутися. Не думала, що її сила настільки рушійна. Ще й ці блискавки додавали їй страхітливості.

«Я монстр! Що ж таке кою? Нащо вони створили мене такою? Нащо?!!»

Можливо її пригнічений стан вплинув на події, адже раптом все затихло. Так же швидко, як і почалося.

Щоб стримати крик прикрила долоню рукою, адже все навколо було розпечене. Було враження, що вона перебуває в жерлі вулкану. Хотілось вірити, що це не вона накоїла, вона не могла заподіяти стільки лиха.

Афродіта почала озиратися — Аїда ніде не було.

Невже?...

Дівчина злякалася, що вбила його.

Опустила погляд й побачила Бога, котрий лежав біля її ніг.

— Що з тобою? Тобі боляче? — сіла поруч з ним.

Поклавши його голову собі на коліна почала гладити волосся, котре змінило свій колір на чорний.

— Афродіто… Афродіта… — бурмотів він й ворушив головою в різні боки.

— Асклепій, Асклепій, — вона кричала так, щоб земля здригнулася. — Я знаю ти мене чуєш. Аїду потрібна допомога.

На останньому слові він з’явився перед нею в звичному золотому сяйві.

— Ого-го — присвиснув той оглядаючись навколо. — Не пам’ятаю, щоб тут було так спекотно.

— Припини роззиратися. Аїду погано.

— Дівчинко, а не розійшлася ти? — присів він поруч з нею. — Вже другий Бог після зустрічі з тобою, лежить без свідомості.

— Допоможи, — вмолилась вона намагаючись не звертати увагу на його почуття.

Він не проти був її роздягти, але побачене викликало сумніви та страх.

«Хай краще бояться, ніж знову я захочу з кимось лягти в ліжко(!) звісно ж, передаючи їхні бажання.»

— Все менеться, — усміхнувся він. — Надлишок енергії виснажив його. Зазвичай Боги впродовж дня відновлюють сили.

— Дякую.

— Я б порадив звернутися тобі до віщунки, — раптом сказав Асклепій.

— Що? Нащо мені знати майбутнє?

— Вона не тільки майбутнє пророкує, а й може багато чого розповісти про твої сили. Щось мені підказує, що ти приховуєш багато чого цікавого.

Він зник, а дівчина замислилася. Певно, це найкращий вихід, адже повинна вона нарешті розібратися зі своєю силою та звільнитися від неї.

Аід продовжував марити, вона ж нічим не могла допомогти. Намагалася частину його болю перейняти собі, але в неї нічого не виходило.

Безсмертна утворювала сферу з метеликами, хотіла зцілити його, як то вийшло з  деревом, але в неї нічого не виходило, метелики луснули не встигши розлетітися.

— Все, — в повному відчаї вимовила вона. — Зло перемогло, повністю оволоділо мною. Я тепер не в змозі творити дива.

Скільки вона так просиділа — не відомо. Продовжувала звинувачувати себе, Смерть, Аїда, свої сили. Афродіту не радував факт її створення, вона не хоче нести руйнування та біль.

Отямилась тільки тоді, коли його рука торкнулася її обличчя.

— Ти впоралася, — усміхався Аід. — Ти змогла зупинитися.

— Ледь, — опустила вона очі. — Мені було важко це зробити. Здається, я втратила свої фантастичні вміння створювати дива.

— Все буде добре. Ми щось вигадаємо.

Аід підвівся. Відчувала, що він слабкий, але зовні Бог приховував свій стан.

Аід

Бог розплющив очі й побачив обличчя Афродіти. Вона була прекрасна, як ніколи. Він роздивлявся прекрасні риси обличчя. Ніколи ще не спостерігав за нею так відкрито й з близька.

Зараз же, поки вона про щось думала, він мав змогу втішити своє бажання дивитися на неї не приховуючи зацікавленості.

Бажання полонити її в свої обійми росло з новою силою й хоч Аід не вірив цим почуттям, вважав їх чарами, все одно не міг стриматися. Бог тішився, що зміг відчути щось незвичайне, щось прекрасне та позитивне(!) не важливо, що це навіювання.

Володар душ хотів бачити її очі. Такі ж солодкі, за кольором, як грона винограду, як подих фіалки. Ці очі не можливо забути! Навіть, коли чари спадуть він їх не забуде й за будь-якої нагоди дивитиметься в них.

Не стримуючи бажання Аід провів долонею по місцю де з’явилися кристали, вони доповнювали її образ.

У Зевса вони змінювали забарвлення залежно від його настрою. В Афродіти ж колір був не змінним — ніжно рожевим з ліловим відблиском.

Мить вони дивилися одне одному в очі й коли дівчина не витримала погляду та відвернулася, Аід також вирішив не випробовувати себе, а пішов на свій майже зруйнований трон.