Глава 10 "Нестримна сила"

Зевс

Він отримав своє. Нарешті це чарівне створіння належатиме йому, підкорятиметься його волі та силі.

Афродіта стала відповідати вищим Богам. Така ж сяюча та світла. Вона гідна бути поруч з ним й він дозволить їй жити на Олімпі(!), якщо, звісно ж, вона розумна й ніколи не згадає про потойбіччя та Аїда.

При згадці про брата він злився, адже в пам’яті спливав момент їхнього поцілунку.

Зевс йшов до неї й ще більше хотів насолодитися чарівним тілом.

«Тепер вона моя! Тільки моя, — радів у думках Бог. — Я стану першим й останнім чоловіком в її безсмертному житті.»

Зевс накинувся на неї, цілував кожну частинку ніжного тіла й відчував перемогу. Він не звертав увагу на її дивна поведінку, на не справжність почуттів. Головне, що ця дівчина тепер належатиме йому.

Нарешті він опинився зверху й щойно відчув гарячу внутрішню сторону стегон, як біль пронісся в області грудей.

«Біль? Звідки він?» — затуманеним розумом подумав той, але не міг відмовитись від чарівного тіла Афродіти.

Зевс бажав отримати дівочу цноту й ніщо не завадить його намірам. З кожним рухом йому було все важче дістатися до її потаємних місць. Здавалося, що він завис в повітрі, невідомо чому, але сили полишали його.

Він відчував втому. Ці почуття були не зрозумілими та дивними, адже безсмертні не втомлюються.

Бог вже зовсім не міг рухатись, він просто лежав на тілі дівчини. В грудях пекло, здавалося, що вони зараз вибухнуть.

Зевс хотів обпертися на руки й лягти поруч. Певно, бій з Аїдом так вплинув на нього. Він трішки перепочине й продовжить свої втіхи. Всі його старання виявились марними. З кожною секундою він слабшав й немов всі його роки безсмертя перерахувались в людські.

Невідома сила не давала змоги підвестися. Його почало трясти. Зевс відчував як тіло підкидає, а потім з швидкістю світла повертає назад. Звісно, це тільки здавалося йому.

Зрештою хіть перетворилася на розгубленість, а потім й на страх перед невідомим.

За таку коротку мить він відчув всі людські почуття: біль, страх, відчай, безвихідь, розгубленість та сум.

Нарешті він знайшов в собі сили й з криком, від пекучого болю, обперся на руки й роз’єднав цей невидимий зв’язок. Бога відкинуло на декілька метрів від ліжка та почувся томний сміх дівчини.

Афродіта

Вона продовжувала висмоктувати його силу й їй це подобалося. Дівчина не хотіла ні на мить зупинятися, та й не могла, бо в цей момент вона була підвладна своїй силі. Їй подобалося спостерігати, як він, з останніх сил, намагається звільнити себе від дії меча.

Вона вже не була тією Афродітою: співчутливою, щирою та доброю. Сила підкорила її собі та зробила егоїстичною, жорстокою, не підвладною навіть собі.

«Захотів мене, то отримай! Твоя хіть й погубить тебе. Я висмокчу все твоє життя.»

Такі думки дратували її на рівні підсвідомості, бо вони хоч й були її, але зовсім інші, чужі. На деякий час їй здалося, що в неї хтось вселився. Хтось, хто прагне нашкодити Зевсу.

«Може це Аід мститься? Може він щось начаклував й тепер з мене вивільнився меч, котрий забирає силу Бога?»

 Афродіті здавалося, що тепер вона отримала силу Зевса й тепер може також  утворювати блискав.

Вона дивилася на Бога й бачила, як почали зникати кристали на його обличчі. Спочатку один, потім інший, зрештою, замість п’яти залишилось три — це на одному боці. На іншому, певно, так само, бо вона не мала змоги роздивитися.

Він зблід, став схожим на людину. Його кристали втрачали сяйво й починали виглядати, як татуїровки.

«Що я роблю? Невже меч не припинить всмоктувати його безсмертя допоки не знищіть Зевса?»

Дівчині було шкода його, вона не хотіла робити це з ним, не хотіла вбивати його, але й стримати цю силу також не в змозі.

Коли Бог вивільнився навколо Афродіти утворився райдужний щит, котрий відкинув його подалі від ліжка. Її окутав він й поступово почав входити в тіло.

З невідомої причини дівчина почала сміятися. Через її тіло пройшов струм, тисячі мурах лоскотали його. Афродіта вигиналася й запрошувала сяйво повернутися.

Через певний час все зникло. Вона залишилась лежати на ліжку й вивчати стан свого тіла.

Коли оговталась, то побачила непритомного Зевса на підлозі. Підійшла до нього, звернувши на себе увагу в дзеркало, її волосся повернуло вогняний колір стало гарячого відтінку з виблисками червоного. Тіло повернуло засмагу й наче б то нічого, але… Але дівчина оторопіла побачивши нові деталі в своєму образі.

На шиї дугою спадали три кристали які, мов ті зірки, випромінювали фіолетові промені. Якщо уважно придивитися, то вони біли у формі сердець.

«Я забрала у Зевса сили? Що ж це таке трапилось? Звідки той меч взявся?»

Також її увагу привернула блискавка на зап’ястку, така ж сама, як у Зевса, але вона була меншою й мала легкий рожевий контур.

На мить зупинилась, але почувши стогін Бога прийшла до тями.

— Що з тобою? Як почуваєшся? — подивилася вона на тіло, котре втратило сонячне сяйво.

— Поклич Асклепія, мені погано, — застогнав він.

Афродіта допомогла дістатися Зевсу до ліжка й попросила душу позвати того самого Асклепія, котрий виявився Богом лікування.

— Що зі мною? — прошепотів Зевс.

— Я не знаю, що могло спричинити ваше перевтілення в смертного, — звів плечіма лікар й підозріло подивився на дівчину.

Зевс в цю мить затремтів, в його очах з’явився страх. Від булого самовпевненого та зухвалого Бога не залишилось нічого. Він виглядав, як звичайна людина: заляканим, стурбованим та засмученим.

— З часом ваші сили відновляться, — запевнив його Асклепій.

Виходячи з кімнати він взяв безсмертну під лікоть та зловіще промовив, хоча дівчина знову відчувала, що й цей Бог не встояв перед її вродою.

— Я чув про тебе й твої дивні сили, — він наблизився до вуха торкаючись губами шиї. — Не знаю, що ти зробила з Зевсом, але не думай, що залишишся на Олімпі на довго.