Глава 5 "Таємниця волосини"

Аід та Смерть

— Ти спостерігав за нашою подорожжю під час збирання душ? — запитала Смерть потрапивши в Аїдове царство.

— Не було часу, — таємниче усміхнувся той.

— Це щось… — вона не могла підібрати слів. — Треба йти до Зевса. Та безсмертна не така, якою мала бути.

— Що ти маєш на увазі? Вийшла приваблива дівчина. Вона втілить мої мрії про справжніх воїнів.

Смерть розлютилася. Що тут скажеш, хоч він Бог, але теж чоловічої статті! Він думає іншим місцем.

— Ти що бовдур!? Ти про що думаєш!?

— Як ти смієш таке казати! — запалав він. — Я тебе зараз розітру в прах! В мене тепер є гарна тобі заміна. Афродіта виконає всі мої бажання й буде приносити лише ті душі, на які я покажу.

— То спробуй, любчику, — з викликом виставила вона вперед свої груди. — Тільки дивись, щоб не залишився при своїх інтересах.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що створена нами дівчинка сьогодні дала смертній надію, — вона криво усміхнулась промовивши останнє слово. — Здається це так називається.

— В якому сенсі?

— В прямому! Вона ходила зі мною, але не бачила міток грані (скорочений діалект Смерті, що мав на увазі «між життям та смертю»).

— То й що? Вона тільки прокинулася, ще не достатньо сили отримала.

— От якраз в неї її аж занадто достатньо. Коли вона побачила смертну, котра плаче, то її очі засяяли мов два вогні, з них виринали квіти, немов проекція. Потім вона полетіла й коли опинилася поруч з дівчиною, то утворила кулю, котра розлетілася на безліч метеликів. Ця смертна одразу розквітла та почала радіти.

— Як полетіла? Які метелики? Як почала радіти? — на його обличчі з’явилися нервові нотки, він ще більше почав горіти.

— Ось так! Афродіта має силу дарувати радість та надію, а не смерть.

— Цього не може бути! Ти ж передала свій дар? — недовірливо запитав Бог.

— Так! — ледь стримувала вона крик.

Смерть розуміла, що перегинає палицю, що має шанобливо ставитися до Аїда (!), але в неї зараз серйозніша проблема — її донька.

— Тоді звідки сила дарувати щастя?

— Це ти мені краще скажи! Це ж ти збирав компоненти для її створення.

Аід накреслив піктограму у вигляді годинникової стрілки та повернув себе в минуле (це ще один його надзвичайний дар, котрим користувалися лише два Боги: він та Зевс) та опинився в момент створення тіла дівчини.

Отже: троянда, бузок, ромашка… волосся Афродіти.

— Волосся Афродіти! — винирнув він з минулого.

— Що волосся?! — незрозуміла його Смерть.

— Певно воно дало їй цю силу. Хоча не пригадую, щоб небесна Афродіта комусь дарувала надію. Вона може викликати любов будь-якого чоловіка та підкорити його своїй владі, але щоб… — замислився він. — Невже ми допустились помилки?

— Отже, ми створили другу Афродіту? — розізлилася вона. — Ні, мені такого щастя не треба! Нехай йде до своїх! — смерть показала пальцем до гори.

— Цить, — скомандував володар темряви. — Здається вона щось інше, та Афродіта ніколи не була розважливою стосовно смертних. Ти забула скільки воїн через неї відбулося!? Якщо наше створіння має таку силу, то їй загрожує небезпека від верхнього світу.

— Коли це ти чуйним таким став? — примружилася вона. — Не пам’ятаю, щоб ти колись за когось хвилювався.

«А й справді? Чому це до неї я такий поблажливий!?» — подумав Бог.

— Річ не в теплих почуттях, — тавро на його лобі заворушилось. — Цю дівчину ми створили, тож маємо дізнатися якою силою вона володіє.

Смерть пішла, а Аід не міг заспокоїти думки.

«Тепер зрозуміло чому я так відреагував на її пробудження. Ця красуня підкорила мене чарами, котрі дісталися її від Афродіти.» - зробив він висновки міряючи кроками свою кімнату.

В цей момент він не врахував того, що Афродіті необхідно було доторкнутися до смертного. А нова безсмертна поцілувала його не одразу.

«Дідько! Я й дізнатися не можу про істині вміння небесної Афродіти. Що ж з цією безсмертною не так? Де поділася сила, котру їй віддала Смерть?» - лютував Бог.

Аід провів незлічену кількість часу за роздумами, він ніяк не міг збагнути, що трапилось не так, який вплив мала волосина на красуню.

Ще більше його дратувало те, що після зустрічі з Афродітою він не міг сконцентруватися на чомусь іншому. Всі думки були з нею.

— Кляті чари! — від люті поруч з ним запалав вогонь, котрий спепелив декілька душ. — Що ж це коїться!? Я повинен неодмінно все дізнатися, бо від мого підземелля залишаться самі горсті пилу.

Дійсно, Аід не міг контролювати себе коли думав про нову мешканку в їхньому потойбічному світі. Прояв його люті в такій кількості траплявся рідко, останній раз, чотириста років тому, коли Бог Сонця вирішив ділити душі й деякі забирати собі.

Відтоді гідні душі повністю покидали цей світ й мали змогу переродитися в сяючій зірці, котра потім могла впасти в потойбіччя у вигляді нового Бога. Інші ж через деякий час реінкорнувались та знову потрапляли у людські тіла.

Ця дівчина тепер здавалася його найважливішою проблемою. Інші тепер ніщо в порівняні з нею.