Глава 4 " Дар чи покарання?"

— Ну? Чим цікавеньким займмося? — підморгнула вона Аїду.

— Набирайся сили, а потім тобі Смерть все покаже, — стримуючи хрип сказав Бог підземелля та темною хмарою спустився у свої володіння.

«А цей безсмертний виявився сильнішим за брата. Хоч трішки порадував мене своєю присутністю.»

— Ходімо, покажу тобі печеру, твоє помешкання, — нарешті заговорила Смерть.

— Що на нього дивитися, нічого цікаво окрім цього озера, хоча мені так набридло вітати над ним.

— Ти все бачила поки спала? — здивувалася вона.

— Так. Бачила все, що ви в мене напхали, чула ваші розмови. Тільки от поворухнутися не могла. Ти не уявляєш, яку я відчувала силу коли зароджувалось кохання…

— Кохання!? — перебила мене. — Яке до біса кохання? Ти повинна відчувати смерть й отримувати насолоду. Ти моє дитя!

— Я смерть відчула тільки перед пробудженням, коли цей могутній воїн пожертвував життям, знову ж, заради кохання.

— Дівчинко, не для того тебе створили.

— А можу я подякувати йому?

— Подякувати? Кому? — зморщилася вона.

«Богиня(!), а такі не гарні зуби. Невже не може начарувати щось пристойне?» - розчарування у думках дівчини.

— Воїну, завдяки йому я тут стою.

— Ми не спілкуємося з душами померлих. І взагалі, ніяких подяк від безсмертної не повинно бути.

— Добре, якщо так. Ти мені покажеш, як силою то користуватися? Мені так кортить насолодитися нею. І як мені тебе називати? Мамою.

— Просто Смерть, — скривилася вона від слова «мамою». — Силу ж свою побачиш тоді коли відбудеться знайомство з людиною чоловічої статі.

Вона раділа своїй появі, цим розмовам. В середині вирував вир емоцій. Коли поряд не було тих безсмертних вона відчувала себе іншою, вільною й мала спокій.

— Отже, чим цікавим займмося сьогодні? — нервувала вона в очікуванні.

— Ти підеш зі мною збирати померлі душі.

Дівчина погодилась, адже хоч чимось треба зайняти себе.

Смерть підійшла до виходу з печери, почала малювати ієрогліфи у вигляді черепа та змій, котрі немов заповзають в нього та нашіптувати давньогрецькою мовою заклинання.

Почувся тріскіт, вий й зору відкрилися безліч ниток, котрі вели поміж краси природи долини смертних.

Її заворожила та краса, вона не уявляла якими гарними можуть бути квіти та дерева. Відчула, як вітер грається з волоссям. В потойбічному світі не має цього явища природи.

«Шкода, що не має(!) вітер заспокоює.» - думала безсмертна.

Зачарована ступила в тунель, але не планувала йти по ньому, їй хотілось туди, у світ живих.

— Стривай! — закричала безсмертна збирачка душ й вхопила її руку. — Не можна.

— Це чому ж?

— Зараз білий день. Якщо ти й виходитимеш, то тільки пізно у вечері.

— Що за маячня?! — обурилася дівчина.

— Такі правила. Інші взагалі можуть з’являтися тільки тоді, коли настає певний момент.

— Який ще момент?

— Наприклад, коли війна, на землю може ступити Арес. Коли відбуваються катастрофи у вигляді буревіїв та урагані — Зевс. Під час штормів — Посейдон.

— Тобто тоді, коли стається подія пов’язана з їх силою?

— Так.

— А чому ж мені дісталося нічне життя? Що я маю за силу?

— Твоя сила звабити та забрати в потойбічний світ.

— Я така собі спокусниця, котра несе смерть?

— Але не всіх ти можеш забрати, тільки тих, хто не втримається перед твоєю красою та забуте кохану.

— І як мені їх забирати? Що я маю зробити.

— Лягти в ліжко.

«Така собі легковажна богиня? Що вони за силу заклали в мене?» - думки не давали спокою, вона багато що не розуміла й її починало це незнання дратувати.

— А якщо не захочу?

— Тобі важко буде встояти, бо при появі чоловіка сила сама тебе поведе.

— Все одно не розумію.

— Побачиш, відчуєш, от тоді й зрозумієш, — роздратовано відповіла смерть.

Дівчина покірно йшла за нею з роздумами про свою невідому силу, котра змусить лягати в ліжко з незнайомими чоловіками.

«Що за маячня? Як то так?»

Вона дивилася, як Смерть торкається людей й прозорий силует опиняється поруч, а потім зникав під дією її кристала.

— Як ти знаєш, кого треба забирати?

— Подивись уважно й побачиш, як душа починає відділятися від тіла.

Дівчина так і зробила, але нічого не бачила. Смерть торкалася людей, вивільняла їх душу, а вона була сліпою й не бачила відділення душі.

«Певно, це не так легко. Зосередитися та побачити. Зосередитися.» - закликала себе в думках до дій.

Раптом Афродіта відчула біль в межах грудей, десь під серцем. Її погляд сфокусувався на дівчині, котра сиділа на лавочці схиливши голову. Вона почала йти у її бік.

Її тіло охопило полум’я, котре поступово перетворювалось на блакить океану. Сукня видовжила шлейф у вигляді повітряної хвилі з ліловим відблиском.

Вона відчула невагомість й поплила в бік тієї сумної людини.

Смерть спостерігала за цими подіями ошелешено кліпаючи очима.

Поруч з дівчиною, в руках, утворилася куля в середині якої пурхали вогняні метелики. Ця куля полетіла в бік людини й завмерла біля її серця.

Стався вибух, котрий вивільнив метеликів, утворив вогняну блакить та обволік бідолаху.

Афродіта відчула тепло, біль відпустила. Вона побачила, як дівчина підняла голову, звела кутики губ утворивши усмішку та підняла погляд на небо.

Також побачила навколо дівчини сяюче райдужне випромінювання.

— Я бачу, бачу, — захоплено прощебетала безсмертна. — Це воно? Я бачу різнокольорову хмару.

Смерть взяла її руку та мовчки повела в зворотному напрямку.

— Що трапилось? Чому ти не забрала її душу? Ти також бачиш метеликів? А чому я літала? — в неї було купа питань, на які Смерть не відповідала.

Вона б і хотіла, щось сказати, але не знала що. Вона вперше бачила таку силу. Смерті вона була невідомою, вона не розуміла, що щойно відбулося.