Смерть блукає світом все його існування. Вона пам’ятає неандертальців, людиноподібних мавп, першого представника Homo sapiens (Людина розумна), й багато інших представників життя на Землі.
Її завдання збирати душі померлих та супроводжувати їх в царство Аїда. Ох, вже цей підступний Бог. Він хоч і Бог, має владу, але вередливий немов те дитя.
— Що ти мені знову принесла?!! — кричав він майже постійно, все йому душі не до вподоби.
— Хто помер того й привела, — безтурботно відповідала Смерть.
— Невже важко забирати сильних парубків? — вередував той. — Мені потрібно військо.
— Яке військо? — розсміялася вона йому в обличчя. — На кого війною підеш з цими напівпрозорими плямами!?
— Не важливо! Головне, перед очима будуть гарні статні чоловіки, а не мляві та кволі мавпи.
Аід мав вередливий характер й неймовірно гарну зовнішність. Він був засмаглим чоловіком, з таким собі бронзовим відтінком шкіри.
Його коралові очі виглядали пристойно, хоч і зловіще.
На голові, майже на переніссі, красувався чи то ріг, чи то виступ. Це утворення, не притаманне звичайній людині, набувало вигляду трьох мечів, котрі пересікаючись утворювали літеру «А».
У Бога війни були міцні руки, гарні кубики на животі, але занадто вже великі, вони нагадували шість гір, котрі виросли на його торсі.
Аід пишався своєю красою й тому ходив в самих штанях, котрі безсоромно обтягували усі його принади.
Волосся ж його мало сіро-голубий відтінок й хаотично стирчало в різні сторони.
— Ти маєш силу забрати з собою будь-якого чоловіка. Тож не втрачай шанс й займись справою! — насідав він на безсмертну.
— Є ні! Чого ще захотів! — розізлилась вона. — Я вже стільки побачила смертей, пережила їх, що не маю бажання ходити світом та зваблювати чужих чоловіків.
— Та припини ти, маєш непоганий вигляд, — він огледів жінку та замислився.
Худорлява, з довгими пальцями й такими самими нігтями, без жодного натяку на спокусливі жіночі форми.
Її волосся мало незрозумілий колір: чи то сірий, чи то зелений, чи то бежевий, загалом нагадувало колорування й зробивши пристойну зачіску виглядало би зовсім непогано.
На зап’ястку була мітка у вигляді летючого черепа, який вдихав в себе людську душу.
Одягнена вона була в чорну сукню, яка нагадувала ганчір’я: низ весь розірваний, один рукав відірваний, а інший ледь тримався на плечі, поясом слугувало плетіння з гілок лози.
— Якщо трішки почаклувати, то з тебе вийде пристойна дама, — продовжував знущатися Аід.
— То й чаклуй на здоров’я! — розізлилася вона. — А мені треба йти нові душі збирати для вислуховування твоїх скарг.
Смерть блукала коридорами між потойбічним світом та світом живих. Це була така собі невидима павутинна, яка охопила увесь світ, кожну його частину, щоб їй не доводилось сходити зі своєї доріжки. Їй лише треба було протягти руку й вхопити душу людини, котра вже майже відділилася від тіла.
Вона могла вийти з цього сховку. Тоді б з’явилася у людській подобі та могла б збирати душі зовсім іншим способом. Вона хотіла позбутися цієї сили, бо не користувалася нею.
Рано вранці, адже вночі було краще полювати на душі, вона поверталася в своє лігво — це була кам’яна печера, світлом в ній слугували кристали, котрі стирчали зі стін. Також там було підземне озеро, котре мало незвичний ліловий колір.
Посеред приміщення розташовувався кам’яний виступ, який слугував їй троном.
Отож, на тому виступі сидів Аід й лукаво усміхався.
— Що треба? Не пам’ятаю, щоб ти виходив зі свого царства, — примружилась вона своїми бездонними очима, вони були срібного кольору з фіолетовими зіницями у вигляді чотирикутної зірки.
— Я маю ідею, як втілити мій задум стосовно нових душ.
— Мені від одного тільки слова «ідея» стає погано, — нервово видихнула Смерть й лягла на конструкцію схожу на ліжко, демонстративно схопившись за голову.
— Припини, — сів він поруч. — У тебе є шанс позбутися свого небажаного дару, а натомість я отримаю підходящі душі.
— І що ти пропонуєш? — зацікавила її його пропозиція.
— Ми створимо тобі доньку, котрій ти віддаси свою силу.
— Збожеволів! — здригнулася вона. — Яким чином я це зроблю? Ми не маємо можливості народжувати.
В потойбічному світі зовсім інші правила. Боги не можуть, як люди, народжувати нащадків.
Продовження роду в цих місцях не має сенсу. Про яке продовження говорити, якщо вони безсмертні.
— Я маю можливість створити нову безсмертну, — повідомив про свій план Аід. —Ми створимо ідеальну жінку, котра нічим не відрізнятиметься від людей, хіба що своєю вродою, але матиме твою силу й безсмертя.
— Ти це серйозно? Чи мариш!? — вона доторкнулась холодного чола. Хоча про яку температуру мова, — Боги не хворіють.
— Тільки твоя згода й в тебе з’явиться помічниця на всю твою вічність. Тобі не доведеться блукати самій всесвітом, матимеш компанію.
Вмів цей безсмертний вміло подати інформацію. Як тут відмовитись від такої пропозиції? А ніяк! Отже, Смерть погодилась.
#9580 в Любовні романи
#2153 в Любовне фентезі
#1662 в Містика/Жахи
дівоча краса спокуса, самопожертва заради кохання, фантастичні події магія боги
Відредаговано: 29.06.2021