Фінал!

Наташа зовсім одужала і вже звикла до життя в селі. Минуло три тижні. От-от мали привезти бензин, але їхати їй більше не хотілося. Їй подобалося разом з Ашанті пасти корів, а вечорами — сидіти біля вогнища, дивитися на зорі й слухати старовинні оповіді, які співала та розповідала вся громада.

Якось вранці, коли вона снідала, до хати зайшов Бакарі.

— Тобі пора, — коротко мовив він.

Нічого не розуміючи, Наташа слухняно почала складати речі. Вийшовши надвір, вона здивувалася — усе село зібралося проводжати її. З наплічником за плечима вона підійшла до батька.

— Тату, я готова. Ходімо зі мною, — сказала вона.

Бакарі підійшов і міцно обійняв її.

— Дякую тобі за доброту й тепло. Нам було радісно, що ти була з нами, — прошепотів він.

— Я ще повернуся, — усміхнулася Наташа.

Але Бакарі лише сумно відповів:

— Рідна, це село — не для людей.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Не бійся. Ти ще встигнеш сюди повернутися. А зараз іди. Вони вже чекають.

Наташа озирнулася й побачила біля річки той самий човен. У ньому сидів принц у білому й дві жінки. Вони махали їй руками і кликали.

Вона звернулася до батька:

— Тату, ходімо! Але він не зрушив з місця. Лише сумно дивився, як її речі переносять у човен.

— Ти не підеш зі мною?

— Пробач, доню… Мені треба залишитися тут. Я не зможу супроводжувати тебе далі.

— Знову робота? — з надією запитала вона.

Батько усміхнувся, обійняв її й тихо сказав:

— Не забувай про мене… і бережи Сестру.

Зі сльозами на очах Наташа сіла в човен. Він відчалив, і люди в білому знову заспівали свою пісню.

Довго вони пливли. Наташа малювала на аркуші спогади: як тато в дитинстві катав її на літаку, як вони влаштовували домашні вистави, збирали полуницю на дачі, гуляли парком і підбирали осіннє листя. Від цих спогадів їй ставало тепліше, і біль поволі перетворювався на світлу тугу.

І раптом вона почула:

— Наташа ! Ау! Ти йдеш? Я з ким розмовляю?..Перед очима з’явилася Соня, що махала рукою просто перед її обличчям. Наташа здригнулася — і зрозуміла, що стоїть у своїй кімнаті.

— Ти до мене? — перепитала вона.

— Ні, до стінки, — жартома відказала Соня. — Двадцять хвилин, рідна! Ми спізнюємося. Таксі чекає, через годину виставка! Ходімо, не можна змушувати організаторів чекати!

— Так, так, іду, — відповіла Наташа.

Вона підійшла до фотографії батька, де він гладив велику черепаху й тримав у руках іграшковий літачок Ан-2, який вони колись разом зібрали й розфарбували в усі кольори веселки. Поруч лежав буклет: «Виставка. Африканська містика. Середа. 18:00. Міський музей. Вхід вільний».

— Я теж сумую за ним, — тихо мовила Соня й обійняла сестру.

І разом вони вийшли з квартири назустріч зимовому вечору.