Глава 5

Наташа йшла вздовж берега ріки вже годину, а може й дві — часу вона зовсім не відчувала. Сонце піднялося високо, палило немилосердно, і її мучила спрага. Вона відкрила пляшку, яку прихопила ще перед від’їздом із села, й зробила кілька ковтків.

Раптом вона побачила собаку. Та, здавалося, вже давно стежила за нею, але Наташа не звернула уваги й ішла далі.

І тут здійнявся шалений вітер — такий сильний, що дівчині ледве вдавалося йти.

На горизонті вона помітила величезну хмару, яка сунула майже по землі. Наташа хотіла обійти її й пошукати іншу дорогу, та раптом зрозуміла: це ж піщана буря!

Вона йшла далі, обмотавши обличчя шарфом, нічого не бачачи попереду. І саме тоді з піску виринуло щось знайоме: Варан. Той самий, що вже намагався напасти на неї.

Але тепер він був гігантським — завбільшки з двоповерховий дім! І попри бурю Наташа бачила його чітко.

Крик застряг у неї в горлі, і вона кинулася тікати, не розбираючи дороги.

Та як би швидко вона не бігла, озирнувшись, з жахом побачила: Варан не переслідує її. Він щоразу стояв на тому самому місці — ніби вона бігла на місці по невидимій доріжці.

— Наташ… Наташа…! — долинуло звідкись іздалеку.

Дівчина закричала у відповідь, на межі відчаю.

і тоді з піску до неї вийшов Бакарі. Наташа кинулася до нього — й провалилася в темряву.

— Ну ж бо, прокинься! — долинув його голос.

— Що?.. — розгублено глянула вона.

Коли Наташа відкрила очі, перед нею були тато, Ашанті й хлопці з бригади. Вона лежала в хижині.

— Не бійся, усе добре, — лагідно сказала Ашанті. — У тебе жар.

— Де я?..

— Ти захворіла, доню, — додав батько. — Є підозра на малярію…

Кілька днів Наташу лихоманило, і Ашанті не відходила від неї, доглядаючи. Та одного разу, коли дівчині стало легше, вона знову побачила Варана — той стояв просто перед нею.

Наташа здригнулася, хотіла закричати, та батько заспокоїв її:

— Не бійся. Це лише чучело…

З часом Наташа пішла на поправку. Однієї ночі, коли вона спала, її розбудили тихі звуки — наче хтось молився й плакав. Вона піднялася й пішла на голос.

У невеликій хижині вона застала дивну, моторошну картину: на ложі лежала людина в масці, схожій на ті, що вона бачила біля вогнища. З рота маски клубився дим. Жінка в іншій масці товкла трави в ступці, змішуючи зілля, а ще одна збирала цей дим у маленькі колби. І дим не зупинявся, виходив і виходив…

Одна з жінок підняла голову й поглянула прямо на Наташу:

— Вона хоче прийти… але не може. Вона дуже прагне жити… та вже не зможе.

Серце дівчини стислося від страху. Перед нею постала сама смерть.

Вона підійшла ближче й торкнулася руки людини в масці. Той відкрив порожні, безжиттєві очі й прошепотів:

— Тобі не можна більше тут залишатися… Іди. Живи. Твори. Люби. І пам’ятай про мене завжди… Іди… Іди…

Його голос урвався, тіло застигло.

— Дякую тобі… я люблю тебе, — несподівано для себе прошепотіла Наташа, і, плачучи, вибігла в ніч.