Глава 4

Наступного ранку, прокинувшись, Наташа подумала, що все, що було вчора вночі, — лише сон. Але попри спеку, вона вперше виспалася!!!

Вона відкрила очі й закричала: біля неї підкрадалася величезна потворна ящірка!

На її крик прибіг батько. Побачивши, як потім з’ясувалося, ворана, він наказав їй не рухатися й покликав на допомогу хлопців. Вони насилу затягнули його в сітку й відтягли від хатини…

Воран був величезний, але ще більше вражав його хвіст: з одного удару він міг би зруйнувати саму хатину!

— Та тут часто таке буває… — заспокоюючи дівчину, сказала Ашанті.

Наташа ще більше розсердилася й підійшла до батька:

— Тату, нам треба повертатися! Я й хвилини тут не залишуся!

— Куди повертатися?.. Немає бензину. Як ми повернемось? Без літака — ніяк!

— Пішки! — кинула Наташа.

Батько всміхнувся:

— Ну-ну, подивлюся, скільки ти пройдеш. А ще — як ти від місцевих звірів тікатимеш. Особливо від нього, — він показав на крокодила, що пропливав по річці…

Трохи заспокоївшись, Наташа знову сіла малювати. Місцеві жителі дістали фарби — зовсім не схожі на звичайні.

Увечері сталося щось дивне: Наташа знову почула музику. Але то була не проста музика. Вона пішла на звук барабанів — тисячі барабанів гриміли десь удалині.

Наблизившись, вона побачила величезне вогнище. Навколо нього стояло багато людей, серед них — тато й його друзі-механіки. Люди в масках ходили колом, ніби під гіпнозом. Маски зображали дивних істот: розмальовані лініями, вони підкреслювали застиглий вираз облич.

Наташа так злякалася, що не могла й поворухнутися.

У якийсь момент з’явився велетенський чоловік у чорній масці та чорному вбранні, прикрашеному хутром. Його обличчя було чорне, очі заплющені. Він був обвішаний дивними намистами з темного дерева.

Його руки здавалися настільки великими, що однією він міг би розчавити будь-кого.

Він підійшов зовсім близько й сказав:

— Тебе тут не має бути… Недарма він сьогодні зранку прийшов до тебе… Тобі тут немає місця!

Після цих слів Наташа знепритомніла.

Прокинувшись у хатині, вона не могла зрозуміти: їй наснилося чи це було насправді.

Вона схопила аркуш і фарби й почала малювати того чоловіка. І раптом її осяяло: він був не живий…

Вона підхопилася з ліжка й побігла до хатини Бакарі.

— Бакарі, мені потрібна ваша допомога!

Побачивши дівчину, він запросив її поснідати з ним. Наташа, не стримуючись, розповіла про свій сон — про маски, ритуал, велетня і навіть про ворана.

Бакарі мовчки слухав, а тоді підвівся й дістав маску, схожу на ту, яку вона описала.

— Те, що ти бачила, не зовсім сон. Ти торкнулася обряду. Ця маска символізує перехід у світ предків. Вона зображає того, хто стоїть на межі життя і смерті.

Надягаючи її, шаман говорить із тими, хто вже перейшов ріку. Вони показують нам, що буде далі. Учора казали про велику посуху…

Наташа здригнулася.

— То той чорний велетень справді існував?

Бакарі глянув їй прямо в очі:

— Він існує всередині тебе. Кожен, хто бачить його, бачить свій найбільший страх. Подумай, Наталко: чого ти боїшся втратити більше за все?

Весь вечір вона сиділа на березі й думала. Утекти вона не могла, та й намагатися не мало сенсу. Варіант був лише один — змиритися.

Бензину все не привозили. Робота вже була закінчена, й за планом вони з батьком мали повернутися додому, до сестри, щоб утрьох зустріти Новий рік.

Хоча до свята залишався ще місяць.

Найбільше Наташу лякало, що Соня, її сестра, хвилюватиметься. Адже вже п’ять днів вона не виходила на зв’язок.

Спека й втома доходили до того, що в голову лізла дивна думка: утекти! Вона проганяла її, та вона поверталася ще сильніше.

Фарби закінчилися, альбом теж.

На подив, їй навіть вдалося продати дві картини двом місцевим сім’ям.

Єдине, що дивувало Наташу: у цих людей майже нічого не було — ані телефонів, ані інтернету…

Але вони були щасливі!

Їхні білосніжні усмішки майже ніколи не зникали з облич, наче саме сонце жило в їхніх серцях.

Усе життя вони займалися землеробством: пасли корів, розводили курей, їздили на возах, запряжених кіньми, а найчастіше — терплячими осликами.

А у спекотні дні обережно купалися у священному Нілі — ріці дикій і вічно бурхливій, як сама природа, що дарувала їм життя й силу.

Та Наташі з часом набрид цей одноманітний ритм. І в один прекрасний вечір, залишивши коротку записку, зібравши кілька припасів , вона прийняла рішення.

Ще до світанку, коли село спало в солодких снах,

вона тихо покинула його —

немов тінь, що розчинилася в ранковому серпанку.