Глава 3

Оскільки Наташа вже побачила всі пам’ятки у Хартумі,
вона сиділа й знову працювала над логотипом.

Її покликав батько й сказав, що їм доручили летіти в село,
бо тут робота завершена.
Дівчина здивувалася, і вже за кілька днів
усією командою вони летіли на Ан-2 у глибинку.

Вони приземлилися на невеличкому майже порожньому полі.
Вийшли з літака — їх зустріли кілька людей і повели
в маленьке африканське село.

Те, що Наташа побачила, здавалося сном:
хатини-шалаші, глиняні стіни, солом’яні дахи.
Звісно, про цивілізацію, а тим більше — про інтернет,
не могло бути й мови.
Поруч текла велична і давня ріка Ніл.
Недалеко від села височіли могутні баобаби.

Їх поселили в хижині майже біля самої ріки.
Наташі не було чим зайнятися, і вона, познайомившись
із місцевими мешканцями, стала малювати їх —
день у день.
А батько тим часом обприскував поля,
щоб знищити нашестя сарани.

Одного разу, коли вона малювала дитину,
до неї підійшла літня жінка.
Її звали Ашанті.
Вони розговорилися, і жінці сподобалися картини Наташі.

— Ти дуже гарно малюєш.
Ти не думала стати художницею, щоб заробляти цим?

— Думала, навіть намагалася домовитися з музеєм
про невелику виставку, але, на жаль, їм не підійшло.

Якось у Наташі сіла батарея на планшеті,
а зарядити, звісно, було ніде.
Це її страшенно розлютило.

Увечері Наташа рано пішла спати, їй було нудно.
Вдалині чулося, як батько з хлопцями
грав на гітарі та співав під гарячим африканським небом.
Вона вже засинала, коли її раптом розбудила Ашанті:

— Гей, прокинься, ходімо, я тобі щось покажу!

Вони вийшли з села й попрямували до ріки.
Там на них чекав чоловік у дивному одязі
та з капелюхом, прикрашеним пір’ям,
наче у шаманів.

— Познайомся, це Бакарі, наш шаман і провидець.

Він запросив сісти й випити чаю біля Нілу.
Наташа сіла на камінь і зробила ковток.

— Навіщо ви мене сюди привели? Я хочу спати.
І як мені дістатися до міста, щоб зарядити планшет?
Я не можу малювати, не можу закінчити проект,
який мала здати під час відпустки.
Фух, добре хоч, що ми через 4 дні повертаємось у Хартум.

Бакарі відповів:
— Ми привели тебе, щоб ти відпочила.
А найближчого міста тут нема.
Щоб до нього дістатися — треба знову летіти літаком.
Але бензин закінчився. Вам доведеться трохи затриматися.

— Що? Як це — закінчився бензин? І що тепер робити?

— Спершу заспокойся.
А по-друге, озирнись навколо…

І тут сталося диво.
Чи то чай із трав подіяв, чи то накопичений стрес,
але Наташа раптом почула музику.  

То було не просто звучання.
Спершу — тихий перебір струн, схожий на гітару її батька,
але водночас чужий, первісний,
наче відлуння укулеле й стародавньої ліри.
Десь у глибині з’явився глухий удар барабана,
що відбивав ритм самого серця Африки.

Звуки ставали дедалі голоснішими,
наче народжувалися не ззовні,
а всередині її голови.
Хори голосів підхопили мелодію —
це була не пісня людей, а спів ріки,
спів Нілу, вічної води.

Над нею розгорнулося нічне небо,
густе, як чорне оксамитове шатро,
усіяне міріадами зірок.
Місяць віддзеркалювався у воді,
тремтів срібним сяйвом,
і Наташа відчула, що музика й світло
вплітаються в одне ціле.

Вона дивилася на Ніл —
і ріка ставала дорогою між світами.
З потоку виринув човен:
дві постаті стояли та гребли веслами,
а під навісом сидів юнак у білому вбранні
з двома жінками.
Вони співали, і разом із піснею
лунав дзвін дзвіночків, шелест прикрас,
наче саме повітря перетворилося на інструмент.

Звуки підхопили Наташу,
підняли над рікою,
понесли у глибину ночі,
показуючи їй таємну красу Африки.

І раптом камінь під нею заворушився.
Зойкнувши, вона підвелася й побачила,
що сиділа не на камені, а на величезній черепасі.
Ашанті та Бакарі розсміялися:

— Вважай, це було твоє посвячення!

Вони сміялися й розмовляли аж до світанку.

Коли розмова стихла й дівчина вже хотіла піти спати,
її зупинив Бакарі.

— Я розумію, у тебе стрес.
Ти опинилася у незвичному світі.
Так, у нас немає благ цивілізації.
Але саме тому ми навчилися
цінувати кожну мить,
кожну зірку,
кожну тінь від баобаба.

Ти шукала натхнення десь далеко,
у містах, у музеях,
але воно — ось тут, поруч.
у сріблі Нілу,
у шелесті нічного вітру.

Не можеш малювати на планшеті?
Малюй вуглем на стіні хижини.
Малюй пальцем на піску.
Пиши слова у щоденнику.

Твоя виставка тепер не у музеї,
а  у цьому селі.
І її куратор — сама Життя.

Роздратування, яке ти відчуваєш, —
це останній подих старого «я»,
що чіплялося за гонку цього життя.
Видихни його.
І вдихни повітря Африки.
У ньому — твої нові картини.

Сьогодні тобі відкрилося обличчя Великого Нілу.
Тобі сподобалося те, що ти побачила?

— Так, звісно… — тихо відповіла Наташа. —
Але скажіть… що було у тому чаї?

Бакарі засміявся:
— Лише чай… і трохи меду.

— Ну ходімо. Тобі треба відпочити.