Глава 2

Переліт виснажив її, і, здавалось, що він ніколи не закінчиться. Одеса — Румунія, далі довге очікування в Бухаресті, політ до Каїра, і нарешті — до Судану. Наташа відчувала, як кожна пересадка забирає з неї сили. Перше, що вдарило в тіло і легені, коли вона вийшла з літака, — нестерпна спека. Вона була скрізь: у повітрі, у подиху, в самій землі. Спека наче давила зсередини. Для дівчини, яка все життя тікала від липкого літа й обожнювала прохолодну осінь з дощами та тиху зиму зі сніговими заметами, це було справжнім шоком.

Та ось, нарешті, Хартум.

В аеропорту на неї чекав тато. Він обійняв її так, що вся втома на мить розчинилася. Вони сіли в машину й рушили додому, туди, де він тепер жив.

За вікном відкривалася інша реальність. Маленькі жовтуваті будиночки зливались із сухим пейзажем, наче виросли просто з піску. На вулицях вирувало життя: продавці з фруктами й прянощами, діти, що сміялися й бігли прямо під колеса машин, жінки в яскравих тканинах, які світилися на сонці, мов розквітлі квіти. Наташа дивилася широко розплющеними очима, відчуваючи, що потрапила в інший світ — гарячий, гучний, живий.

ї ї серце билося швидше: попереду чекали не лише зустрічі з батьком і відпочинок. Вона ще не знала, що ця подорож стане початком змін, яких вона навіть не могла уявити.

У перші дні Наташа почувалася чужою. По-перше, спека душила її з ранку до ночі. По-друге, довелося змінювати гардероб: її звичні шорти та короткі спідниці тут були неприйнятними. Вона купила довгу спідницю майже до щиколоток та легкий костюм — вільні штани й білу футболку. Здавалося, ніби разом із цим одягом вона наче приміряла на себе нове життя.

У той же день батько взяв її з собою на аеродром. Коли вони вийшли з машини, Наташа завмерла: перед нею стояв літак Ан-2 — знайомий до болю силует. Але цього разу він був зовсім інший. Колись, ще в дитинстві, вони разом із татом розмальовували його — синіми, жовтими, червоними, зеленими барвами. Тоді це здавалося чарівною грою, у якій сірий залізний птах перетворювався на веселкового велета, і Наташа сміялась, забруднюючи руки фарбою.

Тепер кольори ще проглядалися, але зблякли під сонцем і дощами, втратили свою силу. Літак виглядав змученим, ніби сам просив про оновлення.

— Пам’ятаєш, як ми колись його розмальовували? — усміхнувся тато.

— Так… — Наташа провела рукою по металевому крилу, де ще тремтів відблиск колишньої фарби. — Давай відновимо його?

Батько лише кивнув. Вони знайшли майстра, купили фарбу, і робота закипіла. Наташа відчувала, ніби оживає щось давно забуте: запах свіжої фарби, сонце, сміх батька, яскраві плями на одязі — усе повертало її в дитинство. І поступово втомлений літак знову ставав птахом, готовим піднятися в небо.

Оскільки вони чекали, коли привезуть бензин, польоти все одно були неможливі,  через деякий час сірий літак знову  перетворився на справжній витвір мистецтва.

Коли фарба підсохла і батько повернувся до роботи, Наташа пішла гуляти вузькими вуличками Хартума. Так вона опинилася на базарі, де кольори та запахи накочували хвилями. Її погляд зупинився на невисокому літньому чоловікові, який продавав дивні плоди чи насіння. Вона не розуміла, що це, але чомусь захотіла купити.

Поруч лежала пожовкла папірець із написом:

«Що ти в себе сієш — те й проростає».

Наташа довго дивилася на ці слова, ніби вони були адресовані саме їй.