Наташа сиділа вдома і дивилася у вікно, по якому, немов сльози, котилися краплі холодного осіннього дощу. Мислі рвалися всередині колючим дротом, а голова розривалася від мігрені. Цілий тиждень вона малювала — адже по професії була художницею… або, як зараз модно казати, графічним дизайнером. Так вона бачила світ.
Але цього тижня щось не виходило. Образи, що завжди народжувалися в її голові з дитинства, відразу втілювалися в альбомі, тепер відмовлялися оживати. Вона працювала у великій компанії, що створювала дизайн «квартир майбутнього»: кухні, вітальні, спальні… Але, сидячи годинами за планшетом і відправляючи свої роботи на свій страх і ризик, вона відчувала, що кожен раз грає у лотерею: «нормально — чи жахливо, так — чи ні».
Допивши чай, Наташа знову взялася за планшет. Дощ не вщухав уже тиждень — осінь. Вона любила осінь і зиму, бо не було нічого прекраснішого за ту силу, з якою вони плакали дощами чи снігами. Нарешті на екрані почало вимальовуватися щось, коли дзвінок перервав її думки.
Це був батько. Взявши трубку, Наташа відчула тепло і рідність у голосі:
— Дорогуша, як ти? Як робота, чим займаєшся?
Вона обожнювала розмови з ним. Батько давно працював в Африці — був льотчиком, навчав парашутистів і обприскував поля під час навали сарани. Вони говорили три години, а потім батько сказав:
— Слухай, відпочинь. Як закінчиш проект — приїжджай до мене. А що тобі ще робити в цьому великому холодному мегаполісі взимку?
Після розмови Наташа подумала: «А чому б і ні? Зима буде холодною, можливо навіть без світла через обстріли…» Втома від сірої, безжиттєвої роботи, від відсутності друзів і любові, від постійних відеодзвінків із батьком — усе це штовхало її до рішучого кроку. Вона завершила проект і, ледь дотягнувши до ранку, заснула.
Вранці, після сніданку, перш ніж робити щось інше, Наташа відправила проект і подзвонила начальнику, щоб відпроситися в відпустку. Проект оцінили і затвердили, а до того ж подарували премію — у вигляді відпочинку. Після ще однієї розмови з батьком вона почала готуватися до поїздки.