Розділ 13

Осіння ніч зустріла мене мрякою, сльотою та дрібним мокрим снігом. Мокрою слизькою дорогою проїжджали поодинокі екіпажі, поспішаючи доставити запізнілих гуляк додому. Вигукували лайки візники, підганяючи коней і мріючи якнайшвидше вирушити на відпочинок після важкого робочого дня.

Світло магічних ліхтарів вихоплювало хмаринки пари, що зривалися з губ, і неясні тіні, які наганяли жаху на будь-якого добропорядного жителя столиці. Я до таких не належала. Радше з точністю до навпаки.

Хоча зізнаюся: якби ситуація була іншою, з радістю залишилася б удома, загорнулася б у ковдру і почитала ази некромантії, аби не здаватися дурепою під час наступної зустрічі зі старшим слідчим. Як же мені не подобалося виглядати дурненькою! Є дві речі, якими я сміливо могла пишатися — акторська майстерність і розум. І друге мене ось уже двічі підвело. Точніше, підвели мене неуважність і самовпевненість… Але від того краще я почуватися не стала.

На своє виправдання скажу тільки, що не збиралася розшукувати злочинців, убивць чи маніяків… Я планувала мирно посидіти в кабінеті, поперекладати папірці й побудувати очки Максу Стоуну. А потім непомітно зникнути й більше ніколи не з’являтися не те що у відділку, а навіть у столиці.

Та де там... Одні проблеми від цих малюнків. А сьогодні вони ще й свербіли до такої міри, що просто не було сил терпіти.

Я швидко звернула в провулок і перестрибнула через калюжу. На грудях грівся нетопир, який вічно мерз за такої погоди. Зараз він щиро мене ненавидів і не розумів, якого демона його потягли в таку холоднечу казна-куди. Йому і вдома було просто чудово. Хоча в цьому я була з ним згодна. Ненавиджу вогкість і багнюку. Вони — вірні супутники застуд. Добре, що тітка Роза привчила мене не шкодувати грошей на чоботи й плащі.

«Тримай ноги в теплі, і жодна застуда до тебе не підбереться», — казала вона, купуючи мені нове взуття в магазині, де одягалися тільки дуже багаті пани, дами та їхні дітки. Але таке взуття практично не зношувалося, виглядало як нове, не промокало… словом, воно вартувало сплачених грошей. І ще один плюс — у таких крамничках можна було познайомитися з багатенькими матусями-квочками, які годинами готові були розповідати про своїх дітей настільки захоплено, що ніколи не помічали миттєвого зникнення браслета, ланцюжка з підвіскою чи кишенькового годинника.

Як ви здогадалися, чоботи окупалися з лишком.

Хтось у підворітті, фальшивлячи, п’яно заспівав, хтось вилаявся, а хтось закричав, і почувся тріск та звук битого скла. Засмерділо затхлим ганчір’ям і зіпсованим овочевим лушпинням… І це найкращі квартали міста, демони їх забирай.

Я прискорила крок і буквально вилетіла на центральну площу прямо навпроти слідчого комітету. Тут було так порожньо, що навіть бродячі пси не наважувалися тинятися поблизу відділку. Стояв самотній відомчий екіпаж, у будівлі світилося пара вікон, а в іншому — тиша, спокій.

Я перевела подих, ще раз прочитала молитву і притиснула до себе міцніше Дрю. І тільки після цього прошмигнула в провулок навпроти, щиро сподіваючись, що залишилася непоміченою. Здається, візникові на козлах хоч демони з пекла вирвися — не прокинеться. Мені навіть стало шкода його.

Дрю заметушився, і я витягла його з-за пазухи, влаштувавши на долоні. — Ну що, тепер справа за тобою, — шепнула я нетопиру, який геть нічого не розумів. — Якщо ми не впораємося, то твого господаря повезуть на ешафот, якщо впораємося — то на кладовище. Дивно? Я теж так думаю.

Але мені здавалося, що саме таким був план Раша щодо власного порятунку, якщо я правильно його зрозуміла. Я перевірила бульбашку, прив’язану до лапки нетопира, і закусила губу. Сподіваюся, нічого не наплутала. А якщо наплутала? А якщо неправильно відміряла? А якщо… Так! Я заплющила очі й перевела подих. Усе в нас вийде.

Наш план (я сподіваюся, що наш, а не тільки мені такі ідіотські рішення спадають на думку) був до образливого простим. Випивши зілля з пляшечки — Хайраш помре. Ну, не зовсім, а майже. Приблизно зілля діє день, максимум півтора. А потім він опритомніє з головним болем і кепським настроєм, але краще так, ніж бовтатися в зашморгу.

Померлих в’язнів та страчених злочинців вивозять на заміське кладовище. Там вони ще добу чекають, поки над ними прочитає заупокійну вічно п’яний святий отець або проведе ритуал упокоєння вільний некромант. На щастя, другі майже ніколи на цвинтарі не з’являлися. Бо вони воліли творити добро за гроші. Так воно добріше і некроманти задоволеніші. А оскільки за роботу на кладовищі для міського зброду не платили від слова зовсім, то й некромантів, як ви розумієте, у чергу не шикувалося.

Ну ось, у склепі Хайраш відлежиться, опритомніє і, дуже сподіваюся — вибереться. І ще сподіваюся, що наші з ним думки не розходяться, а навпаки. Я ще раз перевірила пляшечку, почухала Дрю за вухом і повільно рушила вздовж стіни. Хоч би все вийшло. Як хотілося почути свист чи цю прокляту пісню. Але було так тихо — до моторошності.

У животі шматочком льоду засіла тривога, серце кам’яніло від лихого передчуття, спину холодив подих, наче хтось дивиться мені в потилицю… а в темних провулках засіла густа, тягуча і страшно лякаюча пітьма. Мені вперше було так страшно. Чи тому, що я була одна, чи з іншої причини, але страх не давав нормально дихати й рухатися вперед.

А ще й малюнки на руках доводили до сказу: тепер вони не свербіли, а пекли, наче їх натерли карнейським перцем… І хоч би що.