Розділ 12

«Говорити правду — це справжнє мистецтво. У цій справі потрібне особливе почуття міри. Бо правди треба казати рівно стільки, щоб виникало якомога менше запитань, у відповідь на які доведеться брехати».

Ось я і роздумувала, колупаючи лимонний торт та зображуючи розгубленість і страх: яку правду можна відкрити, а яка — лише для мене. Юній леді, що виявила в собі незрозумілі здібності, які поки нічого доброго в її життя не принесли, подібні почуття цілком личать.

Перша і, схоже, найважливіша правда — манускрипт. Чи можна про нього говорити? Щось мені підказувало, що це саме та правда, яка породжує надто багато запитань… Причому в мене самої. Що було в тому папірці, якщо за ним полюють і навіть готові вбивати? Можна було б запитати у лихваря, кому він його збув, але підозрюю, що або його вже відправили на той світ, або відсипали стільки грошей, що в нього або провали в пам'яті почалися, або розвинувся передчасний склероз. Словом, перевірити можна, звісно, але надії на успіх небагато.

А з’ясувати інакше — складно! Тому єдина людина, яка справді могла б дати відповідь на це запитання — лорд Мейрінг. Та тільки чи захоче він ділитися зі слідчими сімейною таємницею? Хіба що від його одкровень залежатиме честь родини… А ось тут можна і покопатися. Лорди — вони часто такі... лорди, і гадаю, щось ганебне в їхній біографії обов'язково знайдеться. Не у самого старого, то в його синів.

Але можна все ж почати зі звичайного допиту. І хто, як не містер Коллінз, впорається з цим краще? Хоча з його кепського настрою зрозуміло, що перша розмова з головою роду Мейрінгів пройшла не дуже вдало.

Друга таємниця — невідомий лорд. Чому лорд? Ну, це і в спотворених видіннях зрозуміло. Такі люди створюють навколо себе особливий ореол — значущості, влади, пригнічувальної сили та страху. А це або лорд, або голова Таємної канцелярії. Другий і так міг би спокійно вдертися до будинку Мейрінгів і взяти те, що йому потрібно — на те він має особливий дозвіл короля. А отже — тільки особа давньої крові. До того ж особлива манера розмови, побудова речень і слова… Словом, не тягне він на розбагатілого міщанина чи торговця, який купив свій титул за гроші та потрібні зв'язки. Це те, що вбирають із молоком матері.

Загалом я впевнена: наша центральна постать у цій грі — дядечко не просто настільки багатий, що може купити будь-яку людину в королівстві, навіть високородну, а й настільки ж впливовий, щоб узяти все, що йому потрібно, задарма. Так-так! Залякування ніхто не скасовував.

І третя правда — у вбивстві леді Мейрінг, може, й не свідомо, можливо, опосередковано, але винна я.

Якби я не вкрала той клятий манускрипт — вона могла б спокійно зробити це замість мене і зараз жити собі приспівуючи. Може, й ні, але хто знає? Це зовсім погана правда, яку — крім мене та Дрю — взагалі краще нікому не знати. Та й то — якби я підозрювала свого нетопира в тому, що він уміє розмовляти, то й з ним би не поділилася. Насамперед ця провина гнітила мене саму. Та й якось небезпечно ділитися такими зізнаннями зі старшим слідчим. Я ж не самогубця.

Я важко зітхнула і поклала ложечку поруч із так і не торкнутим тістечком.

— Ви не любите лимонний торт? — запитав Роберт, який терпляче чекав, поки я зважуся на одкровення.

— Чому ж? У світі мало солодощів, які я не люблю. Але моя вічна слабкість — шоколад, — усміхнулася я у відповідь швидше з ввічливості. — Але якось… останні події не сприяють гарному апетиту.

Містер Коллінз поставив чашку з чаєм на блюдце майже беззвучно. О! А здається, виховання старший слідчий теж не в першому-ліпшому підворітті здобував. Хоча я з першого погляду запідозрила щось подібне.

— Якщо ви думаєте, що я зараз скажу, ніби це з часом минеться, то поспішаю вас засмутити, — поділився він, відвівши погляд і вдаючи, ніби розглядає щось цікаве за вікном. — Це не минає. Ні з часом, ні з кожною новою справою. І це добре. Якщо ми почнемо сприймати смерть як належне, а чергову справу — як рутину, то успіху в розслідуваннях годі й чекати. У нас має бути справа, яка не дає спати ночами, поки злочинець не отримає по заслугах. Шкода, що є справи, через які ми не спимо роками…

Ось, значить, чому в містера Коллінза така хороша розкриваність. Слава матері Окаш, що у містера Стоуна такого запалу не спостерігається. Ну, або везіння не таке.

— У вас є такі справи? Які не дають спати не перший рік? — запитала я, згадавши, як старший слідчий відреагував на справу мого діда.

А у відповідь — тиша. Настільки затяжна і гнітюча, що я навіть пошкодувала про своє запитання.

— У кого їх немає?! — зронив Роберт таким тоном, що розпитувати далі навіть мені, особі зацікавленій, перехотілося. Може, якось іншим разом… — Отже, міс Оушен, сподіваюся, ви дозріли для того, щоб поділитися своїми… гм… напрацюваннями.

О як закрутив! Гарно.

— Боюся, це важко назвати напрацюваннями. Але ваше формулювання мені до вподоби, — я перевела подих і почала розповідь. — Як мені пояснив містер Адамс, видіння викривлені. Сприймаючи світ очима загиблого, я переймаю їхні почуття та погляди, страхи й бажання… Тому мені здається, що це не варто вважати істиною, але можна брати до уваги, — на мої міркування Роберт не відреагував жодним чином. І як не дивно, це вселило в мене надію, що не таку вже я нісенітницю верзу. — В обох видіннях головну роль відігравав чоловік. Хтось доволі впливовий…