Розділ 11

У маєтку лорда Мейрінга з мого останнього візиту не змінилося рівним рахунком нічого.

Чи то тому, що молода дружина так і не отримала прав господині й у домі сприймалася як приживалка не лише дорослими дітьми лорда, а й навіть прислугою, чи з якоїсь іншої причини — мені невідомо. Друга леді Мейрінг не зажила поваги в жодного мешканця цього будинку, включно з собаками, але я б у житті не сказала, що це хоч якось її бентежило.

Тридцятирічна вдова графа Соербі досить покірно прийняла рішення своїх родичів і пішла до вівтаря, незважаючи навіть на те, що наречений із вісімдесятишестирічного Едварда Мейрінга був відверто… так собі. Мало хто з наречених далеко за п'ятдесят зважився б увійти господинею в дім, де, за чутками, жінок ні в що ніколи не ставили.

Енжела Соербі в принципі не рвалася налагодити побут і облаштувати дім під себе. Посада красивого додатка до чоловіка та його гаманця леді Мейрінг влаштовувала цілком і повністю. Наскільки я пам'ятаю, під час попередньої нашої зустрічі її навіть не збентежила звістка про те, що чоловік їй зраджує із заїжджою ворожкою. І нехай це й була чиста брехня — Хайраш на коханку престарілого лорда скидався мало — але все ж… для годиться могла б хоч істерику влаштувати. Вона ж відреагувала настільки флегматично, що навіть досвідчених пліткарів поставила в глухий кут.

Відтоді пішов поголос, що і сама Енжела грішила перелюбом з якимось… словом, точно не зі старим лордом, що страждав на гіпертонію та нетримання. Леді Мейрінг на такі зауваження лише знизувала худенькими плечима і робила байдуже, пихате обличчя. Чим додавала собі загадковості, а досвідченим пліткаркам — тем для пересудів, простору для фантазії та інтересу до життя. Здебільшого тому, що ні підтвердити, ні спростувати плітки не вдавалося поки нікому. Застукати леді Мейрінг «на гарячому» теж не вдалося ще жодній душі. Через це у вищому світі всі просто божеволіли, будуючи найнеймовірніші здогадки про особу таємного коханця Енжели. Хтось навіть вельми сміливо звинуватив у гріху нашого найсвітлішого монарха. Але подібна здогадка вельми скоро захлинулася і вмерла просто в силу повної відсутності бодай якихось доказів.

Це я до чого? Це я до того, що маєток, чисто прибраний, із відполірованими до ідеального блиску статуями та свічниками, дихав старовиною. Скільки не заперуй стару скатертину, скільки не начитуй над нею замовляння, новою вона все одно не стане. З іншого боку, така обстановка вельми пасувала старому господарю. Навіть запах тут був… словом, не дуже приємний.

— Я вас проведу… — почала служниця, але Роберт підняв руку, закликаючи до мовчання. — Сам знайду.

Коротка фраза, але сказана ТАКИМ тоном.... Таким голосом... Повітря застрягло в горлі… повіяло холодом. Не звичайним, а могильним холодом. Здалося, я навіть вловила запах затхлого повітря підземелля чи склепу. І стало моторошно. До горла підступила жовчна грудка, до печіння в роті, до кислого присмаку…

Прокляття. Як страшно… до запаморочення, до бажання бігти, не озираючись…

Я кинула короткий погляд на зблідлу служницю і зрозуміла — не тільки мені було так погано. Але літня жінка трималася набагато краще за мене. Навіть майже не показувала виду, що їй теж стало зле. Підлога під ногами хитнулася, і я рефлекторно вчепилася в рукав містера Коллінза. Чи це я просто не могла втриматися на ногах?

— Олівіє?! Вам недобре? — занепокоївся містер старший слідчий.

Так. Мені стало зле, незрозуміло з чого. До дзвону у вухах… — Якось… не дуже добре…

— Це, мабуть, я винен, — покаявся Роберт. — Прошу вибачення! Не подумав, що вам це може… не сподобатися.

Що саме мені не сподобалося настільки, що перед очима замиготіли кольорові мушки, я відмовлялася розуміти. Або просто не була здатна збагнути. І в одну мить усе припинилося. Наче схлинула морська хвиля. Навіть нудота відступила, і я різко та глибоко вдихнула.

— Це що було? — нервово запитала я, все ще відчуваючи на язиці кислуватий присмак.

— Магія мертвих. Або, якщо вам так зручніше, некромантія, — пояснив Роберт. — Невже не доводилося раніше стикатися з нею в академії?

О! Ну звісно… Мало не щодня! Я ледве змогла придушити бажання скривитися. Що ж це за день такий — суцільні проколи?

— Доводилося! Але якось раніше темна магія на мене так не впливала, — поскаржилася я. І звернулася до служниці, що завмерла за пару кроків від нас: — Ох, ви не могли б дати мені склянку води?

— О, звісно-звісно! — заголосила тітонька. — Присядьте, міс. Ви й справді побіліли — дивитися було моторошно. До вітальні, прошу...

У цей момент постукали в двері, і служниця, пробурмотівши щось нерозбірливе собі під ніс, повернулася, аби відчинити.

— Доброго ранку! Прошу вибачити за запізнення! — увійшов до будинку містер Адамс. — Труп ще нікуди не втік? О! Міс Оушен! Роберте! Ви вже йдете?

— Ми ще ніяк не дійдемо, — скривився старший слідчий, а я чомусь відчула себе винною. Дивне якесь почуття. І не найприємніше, варто зауважити. Раніше мені подібного переживати не доводилося.

— Прошу мене вибачити за затримку! — не виявляючи ні найменшого жалю, сказала я.

— О! Це я прошу вибачення, що завадив вам обійматися. Роберту давно пора одружитися, — махнув рукою на нас містер Адамс і попрямував одразу в бік сходів.