Розділ 10

Відомчий екіпаж, запряжений парою гнідих шкап і керований дідом, що скидався на випадково забутий безладним некромантом піддослідний зразок, зупинився біля величезного особняка.

Я дивилася на красиву будівлю з чималим, як на мірки Лейдрена, двориком крізь вікно екіпажа і розуміла, що далі йти не хочу. От зовсім не хочу.

Пам'ятається, востаннє, коли мені довелося тут побувати, ми з Хайрашем заледве накивали звідси п'ятами. І якось не горіла я бажанням повертатися. Ні, звісно ж, я не хвилювалася, що мене можуть упізнати. У тому субтильному хлопчику, що терився біля довготелесої місіс Кервуд, віщунки в сьомому коліні, яка пророкувала суєвірному господарю цього маєтку швидку загибель від рук молодої дружини, навряд чи й я сама впізнала б Олівію Оушен. Не те що престарілий лорд Мейрінг чи його легковажна молода жінка. Але недарма тітка Роза казала: «Що б не сталося — ніколи не повертайся на попереднє місце роботи. Завжди знайдеться хтось, кому вічно щось здається і ввижається». Я, звісно, в собі впевнена, але… Хтозна…

— Міс Оушен, щось не так?! — поцікавився Роберт, дивлячись на мене якось аж надто підозріло.

Чи мені просто здалося?! Тьма, щось тут тхне параноєю.

— Ні, все гаразд, — усміхнулася я, зібравши в кулак усю свою акторську майстерність. — Просто… — прокляття, як там казав Раш — «ніжна і вразлива»?! Хоча для старшого слідчого я такою бути й не зобов'язана, але щось… захотілося... — Мені вперше доводиться брати участь у справжньому розслідуванні й, зізнатися… я трохи нервую…

А що, дівиця я чи як?!

Дамочки перед першим балом притомність втрачають, а в мене тут перше вбивство. Належить сіль нюхати й хусточкою обмахуватися, періодично закочуючи очі, як в епілептичному нападі. А я якось… неправильно я на все реагую. Не по-дівочому. Хоч понервувати треба, чи що.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв мене містер Коллінз, маючи намір підбадьорити, чи то пак таки подіяло те саме «ніжна і вразлива». — Розслідування все ж веду я. Ви просто набирайтеся досвіду. Ну і, якщо раптом щось помітите, то повідомте про це мені. Або побачите… — тонко натякнув мені старший слідчий, але я безсоромно проігнорувала натяк.

Гадаю, Роберт цілком прозоро натякав на мої здібності… Цікаво, чим вони йому допоможуть, якщо така собі міс Оушен в академіях не вчилася і, відповідно, підтвердити свої здібності документально не зможе. І якщо раптом справа дійде до суду, то всі мої свідчення виїденого яйця не вартуватимуть.

Хіба що слізно попросити місіс Стоун… Але мені якось не дуже хотілося потрапляти їй на очі доти, доки я не вигадаю, як викрутитися з поточної ситуації з її синочком і передбачуваним планом зробити з мене корм для черв'яків. Принаймні її плани йшли врозріз із моїми, а це мене страшенно засмучувало й нервувало.

— Ви мене заспокоїли, — щиро всміхнулася я, відмахнувшись від непотрібних і невчасних думок та терзань. — Тепер мені абсолютно точно нічого не страшно.

І аби підтвердити свої слова, я першою вискочила з екіпажа на мокру бруківку, посковзнулася і неодмінно б упала, але містер Коллінз успішно підхопив мене під лікоть. І все б нічого, але мені щиро стало ніяково, а обличчя зрадницьки обдало жаром. О світлі боги, та що зі мною, насправді, коїться?!

— Дякую! — стримано кивнула я, вивільнивши руку. Від гріха подалі.

— Абсолютно немає за що! — кивнув містер Коллінз. — Давайте все-таки перестанемо марнувати час задарма. Восени вражаюче короткі дні.

З цим важко сперечатися. Осінь взагалі сумна пора року… як на мене, то найжахливіша. Мокро, сіро, мерзлякувато… ніколи не знаєш, що тобі готує на перший погляд погожий день…

— Стійте! — скрикнула я, схаменувшись, і метнулася слідом за старшим слідчим, розуміючи, що зараз може статися жахливе. — Зупиніться, тьма вас поглини!

Роберт ніби не чув мене. Він, штовхнувши хвіртку, тут же кинувся у двір і мав намір пройти до вхідних дверей будинку. А щоб тобі!

Слава всім богам, я встигла схопити його за куртку і буквально висмикнути назад, на проїжджу частину вулиці, тут же захляснувши дверцята — перш ніж буквально нізвідки з'явилися два чорні велнейські волкодави.

І миттєво відскочила. Вчасно. За мить до того, як клацнули гострі зуби на залізних прутах там, де мить тому були мої пальці. Уф! Жуть просто! І тільки тепер я зрозуміла, якою близькою була трагедія.

Варто було уявити, що б ці собачки могли зробити з містером Коллінзом, як нудота підступила до горла, а нутрощі буквально скрутило від жаху… Прокляття, з чого б це?! Раніше мені було абсолютно все одно… Ну, нехай не все одно, але й так на імовірну трагедію я не реагувала.

Пси, зачувши мага, буквально оскаженіли. Кидалися на хвіртку, рвалися і ричали. Але, на щастя, вдіяти нічого не могли.

Виявляється, лорд Мейрінг не позбувся цих непотрібних, за його словами, псів, як клявся раніше. Після того як ми винесли з його будинку дуже цінний манускрипт, що зберігався вже багато століть у роду Мейрінгів, і передали його торговцю артефактами та давніми заклинаннями, старий лорд клявся своєю шевелюрою, що ці даремні тварюки підуть на ремені та мило. Але… здається, у старому заграло почуття жалю — або жадібності, і тепер він, мабуть, лисий, як коліно, раз пси залишилися жити і навіть на тій самій посаді.

Насправді волкодави не такі вже й марні, як бідкався лорд Мейрінг. Вони безшумні, майстерно ховаються і нападають раптово. Велней тримає в найсуворішому секреті методи та способи розведення цих собачок, і вже тим паче ніхто не знає, з чого виконані нашийники, які захищають псів від магічних атак. Може, і не від усіх, але я б не ризикувала.