Розділ 8

«Немає нічого мінливішого за людські почуття. Сьогодні тобі щось подобається, завтра ти це ненавидиш. І навпаки. Тому будь ласкава, керуйся розумом і аналізуй ситуацію, прогнозуючи майбутнє, а не розводь сантиментів, які рано чи пізно тобі ж вилізуть боком».

Нагадуючи собі ці поради тітки Рози, я мило всміхалася, неуважно помішуючи ложечкою в чашці вже добряче охололу чорну каву. Сама кава була безперечно й блюзнірськи переварена, і за таке на бармена цього закладу варто було б накласти довічну епітимію.

Кафетерій називався «Сяйво зірок» і належав до розряду «для вищого товариства». Принаймні, замах був, а от виконання шкутильгало. Тобто для вищого товариства тут були тільки ціни, все інше навіть пересічного дрібного чиновника не вразило б. Я теж так умію, якщо на швидку руч — пускати туман в очі.

Дешева підробка генуезької порцеляни, цілком пристойно зляпані магкопії картин відомих художників і найдешевший оксамит в оббивці. Наче все є, але щось тут не те… Словом, як на мене — дешево й сердито, проте зовсім не відповідає заявленому.

Мабуть, тому в обідню пору тут були тільки я, Макс Стоун, Дрю і ще пара якихось інституток, що забігли випадково, аби сховатися від раптового затяжного дощу. Ну ще офіціантка у форменому костюмі з погано запраною плямою на рукаві та усміхнений бармен із шахраюватим поглядом. Тож сміливо можна було б сказати, що обстановка цілком собі інтимна…

Ну... могла б такою бути.

Офіціантка зі шкіри пнулася, щоб привернути увагу високородного пана, незважаючи на присутність поруч із ним дами. Можливо навіть, дами серця. І те, що пан приділяв цукорниці більше уваги, ніж офіціантчиному декольте, яке погрожувало ось-ось тріснути в спробі продемонструвати всі принади та чесноти власниці, працівницю кафетерію «Сяйво зірок» не зупиняло. Відволікти її зміг тільки колега, який уже рознервувався, маючи на пишний бюст офіціантки свої види. Мабуть. А може, і на її власницю. Хто знає?!

— Скажіть, Олівіє, — вирішив Макс усе ж таки випробувати мене допитом, коли нас нарешті залишили в спокої, — у вашій родині ще хто-небудь мав такий дар? Чи магічні здібності в принципі?

М-да! Одразу видно — вміє містер Стоун підтримати світську бесіду про ціни на перли та нові віяння в театральних постановках. До речі, і те, і інше цього року мене відверто лякало. Перше — захмарною висотою, наче торговці особисто ті перли несуть, як курочки, і розставатися задарма не бажають. Друге — модою на відверті ліжкові сцени. Місяць тому, коли ми працювали над замовленням на картину Етеріо Сайго «Дама з апельсинами» вартістю в хороший особняк у центрі столиці, мені довелося бути присутньою на дебюті доньки містера Гейро в одній із новомодних п'єс. Так от, непідготовлений містер похилого віку зовсім не очікував побачити свою найдорожчу кровиночку мало не голяка в обіймах кавалера, що палав пристрастю. Я, до речі, теж не очікувала. Але, на щастя, витримка мене не підвела, а от серце містера Гейро… Краплі та спокій приписав лікар. А зникнення картини ними й досі залишилося непоміченим. Через те, що містер Гейро запиває краплі міцним алкоголем і настільки спокійний, що йому просто не до картин.

Це я до чого? Це я до того, що містер Стоун міг би увійти в моє становище і — аби дати мені час заспокоїтися — відволікти розмовою, усміхнутися, взяти за руку і вивідати в мене все, чого я в принципі не хотіла б розповідати, і навіть те, чого я про себе і не знала. Благо, обстановка сприяла. І юна недосвідчена та трохи наївна дівиця неодмінно б розговорилася, а може, й пустила б сльозу в новенький формений жакет начальства. І дізнався б містер Стоун, якого кольору рюшики на панталончиках юної міс були, коли вона до першого причастя йшла... І як вона коліна обдерла, крадучи яблука в академічному саду. Та стільки всього містер Стоун міг би дізнатися, що навіть міс Оушен про себе стільки не знала. А так…

Ех… Тітку Розу б йому в наставники. Недарма вона казала, що в слідчому комітеті самі бовдури працюють. І ні біса самі не можуть.

— Що ви... — важко зітхнула я, відклавши ложечку і сунувши Дрю, який сидів на серветці біля чашки, кубик цукру. — Я не скажу вам, чи мав взагалі хто-небудь у нашому роду магію.

А враховуючи, що я в принципі не пам'ятаю своїх родичів… Точніше, пам'ятаю, але якось уривками, розмитими картинками…

І мене раптом осяяло — я бачу їх так само, як міс Соверс людей на прийомі чи свого кавалера… Тобто чіткість спогадів міг стерти час. І значить, познайомитися вона могла — чи збиралася — набагато раніше. Вона прийшла на той прийом заради знайомства, але хто сказав, що це було нещодавно?! Добре! І що мені це дає?! Нічого не дає! І взагалі, мені не варто в це влізати. Хайраш мене вб'є! Абсолютно точно і беззаперечно.

— Якщо у когось і були подібні здібності, то я зовсім нічого про це не знаю… — знизала я плечима.

— Ну то, може… спробуєте дізнатися?! — чи то запитав, чи то запропонував містер Стоун.

Ох, Максе!

— Ви і справді не дивилися мої рекомендації та характеристики, — важко зітхнула я, зображуючи вселенську скорботу і маючи намір перевести розмову в зручніше русло.

Це було нескладно, бо мені й справді стало сумно. Важко пояснити причину, але дивлячись на начальника слідчого комітету, мені чомусь хотілося пожаліти жителів нашої столиці. І вже не вперше.

Стоун зніяковів, але розвів руками, даючи зрозуміти, що винен.