Розділ 7

Це були дивні видіння. Якоїсь миті я опинилася в абсолютно іншому місці — у пишно вбраній залі, яскраво освітленій теплим червонуватим світлом магічних світильників. Кружляли пари, грала музика… І я була в центрі цих веселощів. Дзвінко сміялася, щось розповідала і пила ігристе вино. Я навіть відчувала на язиці цей виноградний присмак, що трохи поколював. Хтось розмовляв зі мною, я комусь щось відповідала, але, хоч убий, не могла запам’ятати ні облич, ні голосів, ні сказаних слів. Наче вони були ненав'язливим, можливо, навіть приємним, але просто гулом. Фоном. А потрібно мені було зовсім інше. Хтось зовсім інший.

Хтось тримав мою руку, виписував на долоні хитромудрі знаки і так само, як і багато інших, щось говорив. Він, саме він мене дратував. Я мріяла його позбутися, але терпіла. Навіщо?! Мене без нього тут не було б. А я мріяла тут перебувати! Сяяти серед вищого світу…

Іноді — і без того розмиті — обличчя і зовсім втрачали обриси. Зате я чудово бачила коштовності та жіночі сукні. А також чоловічі аксесуари. Ось що для мене було справді важливо. Якоїсь миті картинка змінилася.

Це була інша кімната, і я була одна. Точніше, не одна. Десь поруч була ще одна людина, але її присутність скоріше відчувалася. Вона була небезпечна. Або її вважали такою… Не хотілося б вірити, що ця людина справді може зробити мені боляче… Дуже не хотілося…

У самій кімнаті панували напівтіні. Трохи пахло димом від відкритого каміна та паленим воском. Цей запах мене дратував. Навіть простолюдини давно могли дозволити собі купувати магічні світильники. Нехай не найкращої якості й такі, що недовго працюють, але все ж… що за моветон — свічки?

— Послушайте, я і справді не дуже розумію, навіщо ви мене покликали, — напружено кинула я в темряву приміщення. Там він був, там. Просто ховався. Ну та за час роботи в театрі я і не про такі примхи встигла наслухатися. І все ж не варто було приходити. Я нічого йому не була винна, то навіщо прийшла?! І відповідь напрошувалася сама собою — таким людям не відмовляють.

— Справді не розумієш?! — а голос — злий, моторошний, від нього мурашки поповзли по шкірі… і здалося, що це не людина сказала, а завилив хижий звір. Мені хотілося бігти. Хоча б встати і піти, але не змогла навіть поворухнутися. Треба було кричати? Але і голос мене підвів.

— Ти все чудово розумієш і повернеш мені те, що по праву моє! Калх!

***

— Міс Оушен! Олівіє! — голос Роберта Коллінза долинав наче крізь товщу води. І нехай я і чула його, і навіть розуміла, але відповісти щось просто не могла. — Прокляття! Вам легше?! Олівіє! Фоксе, води принеси!

Як дивно він вимовляє моє ім’я. Якось по-особливому! Але мені подобається.

Я різко розплющила очі й судомно, майже зі свистом, вдихнула. Потім ще раз.

— Так, містере Коллінз… — заметушився містер Фокс.

— Облиште, їй просто потрібна пара хвилин, щоб оговтатися, — зупинив його містер Адамс.

Дихати виходило на силу. Наче груди притиснуло важким каменем — і кожен вдих відгукувався болем у серці, судомою в стиснутих на закотах форменої куртки містера Коллінза пальцях і страшною нудотою. І недоречно подумалося, що ту, яку він видав мені, я так і не повернула.

О боги! Треба було відпустити старшого слідчого, бо нудота погрожувала ось-ось вирватися назовні… І буде не дуже добре, якщо через мене Роберт позбудеться і другої куртки.

І без того ніяково…

— Можете поблювати сюди, — співчутливо запропонував мені тямущий містер Адамс якийсь лоток. — Ну або… — у цей момент він сунув мені під ніс щось страшенно смердюче, і я вдихнула, швидше від несподіванки.

На мить мені здалося, що мене таки знудить. Але, на моє величезне здивування, сталося навпаки — стало легше дихати, а нудота відступила.

— О-о-ох! Дякую! — зронила я, відчуваючи вдячність розміром з Ергейське море. — Здається, ви щойно врятували якщо не моє життя, то куртку містера Коллінза.

— Ну, втрату куртки я б пережив, а от втрату молодої практикантки… — от ніби пожартував, але в мене чомусь уся кров прилила до щік.

— Так-так! Таке обдарування нині зустрінеш рідко… — вліз у розмову містер Адамс. — От пам'ятаю, за часів моєї молодості, коли я ще стажувався у великого й геніального доктора Гіберса… Це вам не цікаво?! — ми не відповіли, але містер Адамс, схоже, був проникливішим, ніж здавався на перший погляд. — Міс Оушен! Скажіть, у вас давно бувають видіння?

Я скривилася. Які, до демонів, видіння?!

— Про що ви?! Я не розумію… — скажи, що в тебе дивні галюцинації — і завтра ж тебе запруть у закриту лікарню. Краще в таких випадках промовчати. — Ніяких видінь, просто мені стало зле. Невже зі мною першою трапляється подібне в морзі?

— Таке… на моїй пам'яті — третє. Останній медіум працював у нашому відділку близько ста років тому. Прекрасна жінка була. Які в неї були… ем… вам це не цікаво?

— Ну чому ж! Мені, наприклад, дуже навіть! — встряв у нашу розмову ще один чоловік, і я просто спиною відчула його погляд. Ну, нарешті й начальство завітало. Будемо сподіватися, що воно вже охололо після розмови з міс Вів'єн. — Якого темного тут коїться?! Звольте пояснити, якщо не складно.