Розділ 6

— Облиш це! — командував Раш, мастячи свіжий хліб маслом і малиновим варенням та заварюючи чай за особливим рецептом тітки Рози. — Ти авансів не брала. Нічого, по суті, не обіцяла. Чкурнемо на острови, і нехай женить свого синочка сама, як хоче.

Усе так, та не так.

— Ні. Я взялася, отже, треба довести до кінця. Або хоч сказати з чистою совістю, що я зробила все, що могла. Буває ж так, що ну от ніяк не вдається виконати поставлене завдання. Хоча… тітка Роза казала…

— …Що не буває нездійсненних завдань, — скривився він і поставив переді мною чашку чаю й тарілку з канапками. — Так-так. Я теж учився ремеслу в цієї жінки.

— А ще вона казала, що репутацію заробити — життя потрібне, а спаскудити і однією справою можна.

— От і не треба братися за справи, які можуть зіпсувати твою репутацію.

— Так! — не витримала я, зробивши ковток окропу, поки Хайраш бурчав, і обпекла язика й піднебіння. — Це не обговорюється, Раше. І тепер у мене ще й свої, особисті цілі…

— Ти вчора приповзла додому напівжива, — процідив крізь зуби друг. — Пожалій мою сивину…

— Тобі п’ятнадцять. Яка, до демонів, сивина? — пирхнула я. І тут же знову споважніла. — Усе складно, Раше. Справді, дуже складно. Вчора, коли я порпалася в архіві, то… Словом, там була справа мого діда. Він мертвий. І знайшли його, судячи з усього, саме тоді, коли він мене покинув. Тобто… Покинувши мене тоді, він, здається, врятував мені життя…

— Що за маячню ти несеш?! — нервово запитав Хайраш, але теж перейнявся почутим. — Може, у нього просто гаманець зрізати намагалися.

— Не кажи дурниць. У нас, крім дорожніх ціпків і мішка з лахміттям, нічого й не було. Що красти в жебрака? Ні. Його не обікрасти намагалися... до того ж вигляд у діда такий на знімках, наче на нього бійцівських собак спустили. Може, його катували?

На кухні моєї орендованої квартири зависла важка, майже відчутна мовчанка. А що, як та людина досі шукає мене?

Ні! Це навряд чи. Хоча…

Прокляття. Треба якось тихенько розвідати, що там і до чого. Теку з цією справою, як і з іншими такими самими, я занесла до кабінету Макса і можу спробувати попросити його розглянути її як щось цікаве. Заразом і буде нагода привернути його увагу.

Тьма! Як складно працювати, коли голова забита всім, але не тим, чим треба.

— Раше, як звернути увагу чоловіка на себе? Тільки так, щоб напевно.

— Ну-у… я тобі підкидав ідею… — протягнув Хайраш, але наштовхнувшись на мій гнівний погляд, відкашлявся і сховав усмішку в кулак. — Спробуй бути слабкою і беззахисною. Ніжною і вразливою…

— О матінко Окаш! Який жах, — не дослухала я його настанов. — Ти і справді таку шукаєш?!

— Усі таку шукають! — надувся юний підкорювач дівочих сердець. — Гаразд, я тобі навіть помічника видам, — розщедрився Хайраш і вилетів з кухні, щоб за мить повернутися з кліткою в руках. — Дрю тобі допоможе! Я за нього ручаюся головою.

Я скривилася, але потім замислилася і зрозуміла, що ідея не така вже й погана.

***

— Дрю, любий! Працюємо сьогодні в парі. З мене — відсоток від гонорару.

Хай йому тьма, цьому слідчому комітету. Невже неможливо повісити пару нових магсвітильників? Таких, щоб не просто висіли під стелею, а ще й світили задля різноманітності. Чи це так складно й дорого? Хоча якщо у них тут немає коштів навіть на формені курточки, то про що можна говорити.

З іншого боку, на купу паперу у них всього завжди вистачає. І на пояснювальні теж. А ще на зарплату нехлюям, які навіть свою... гм... поважну причину зі стільця підняти лінуються, теж ресурси знаходяться.

Майже в темряві я брела до кабінету Макса Стоуна.

Хоч як це дивно, слідчий комітет сьогодні був зовсім порожній. Не сновигали туди-сюди слідчі. Не було видно і палко мною коханого всюдисущого містера Гобса. Хоча це мене не особливо засмутило.

Вірний друг і помічник Дрю вмостився у мене за коміром і був чимось дуже зайнятий, порпаючись у волоссі.

Втім, мене це мало бентежило. Навіть подобалося, коли він своїми маленькими лапками перебирав мені волосся. І взагалі, я любила Дрю. Не так, як Хайраш, звісно, але все ж таки любила.

Чимось ми з ним були схожі — обидва залишилися на вулиці, нікому не потрібні, голодні й розгублені. І йому так само, як і нам з Рашем, одного разу трапилася одна-єдина людина, яка не покинула нас і не дозволила померти на вулиці.

Але не будемо про сумне.

З прочинених дверей кабінету Макса Стоуна долинали голоси: один належав самому начальнику слідчого комітету, другий же виявився жіночим — досить гарним, але мені не знайомим. Судячи з тональності, на якій велася розмова, тема була не дуже приємна обом співрозмовникам. І страшенно цікава одній особі, що не страждає на почуття такту. Тобто мені.

— …Давай поговоримо про це пізніше і не тут, — сказав Макс, і мені почулася в його голосі втома.

Здається, розмова вже добігала кульмінації, і я майже все пропустила. А шкода… щось за той тиждень, що ми з Хайрашем спостерігали за містером начальником слідчого комітету, я не помітила, щоб він відвідував жінок. Ну або вони його. У такому разі особистість дамочки стає ще цікавішою...