Розділ 5

— Апчхи! Мухомор їм у селезінку! — прогугнявила я собі під ніс. — Апчхи! Ар-р!

Хмара пилу з чергової теки піднялася в повітря, але я, навчена вже гірким досвідом перебирання півсотні точнісінько таких самих безцінних архівних відомостей, затамувала подих і замружилася про всяк випадок. Тут від початку часів взагалі прибирали? Навіть у кімнаті Хайраша не такий гармидер. Хоча раніше саме вона була для мене зразком безладу. Виявляється, мені просто порівнювати було ні з чим.

Впевнена, для бюрократів у пеклі точно є особливе місце! Найспекотніше і з мільйоном нікому не потрібних папірців…

І так, я мала цілковиту рацію — більшість тек зі справами були приблизно однакового змісту: заява та пояснювальна, іноді кілька пояснювальних і опис майна жертви до нього. Іноді — мізерні потуги слідчого зібрати докази та свідчення, але й ті здебільшого так ні до чого й не призвели. Хоча кілька справ усе ж таки були розслідувані — винні покарані. Найчастіше під такими справами стояло одне й те саме ім'я — Роберт Коллінз. З одного боку, добре, що хоч одна людина в цьому розсаднику ледарів працює. З іншого — не хотіла б я, щоб цей пан зацікавився моєю персоною. Поки що жодна справа, підписана його ім'ям, не була позначена грифом «не розкрито».

Але містер Коллінз здебільшого займався вбивствами. Тому, доки я нікого не вбила і мене поки що теж оминула доля жертви, — можу не хвилюватися.

Крадіжки тут у принципі ніхто розслідувати не бажає. Прокляття.

Ну от як людям шукати справедливості? Як у неї вірити? Навіть совість прокинулася. Зовсім недоречно. Разом з тим постраждала моя самооцінка. Я ж думала, що талантище, а виявилося — це просто працювати ніхто не прагне.

Я вдихнула, коли вже ніби весь пил осів і більше не загрожував моєму здоров'ю.

Стелаж, з якого я стягнула теки, значився як справи за 3015 рік, тобто п'ятирічної давнини. Мені тоді було дванадцять, і життя моє злочинне тільки починалося. Тітка Роза ще була молода, здорова і гарна із себе… Загалом, давно це було.

Отже, що тут у нас? Грабежі та крадіжки, загалом, дивитися особливого сенсу не було. Там точно нічого цікавого. І все ж я відгорнула обкладинку теки.

О! Місіс Гейро! Кольє з блакитними діамантами вартістю у двадцять тисяч золотих. Замовила його власна, палко кохана донька місіс Гейро. Ось як треба спадок стягувати. Щоправда, нам тоді заплатили всього тисячу, але й тієї вистачило на добрих пів року відпочинку від будь-якої роботи. Ми втрьох тоді вперше побували на островах. Добре там…

Гайну на острови після цього завдання. Може, навіть там і залишуся. Принаймні там не буває морозів. А більше, ніж слідчих, я не люблю морози. А ще архіви, де холодно, пильно і вже нервів не вистачає сортувати папірці. Все ж таки одноманітна марудна робота — це не для мене.

Що ж. Облишмо цю тему, що наганяє хандру. Місіс Гейро точно нам не підходить і нехай і далі припадає пилом у розділі нерозкритих справ. Мені так навіть спокійніше.

Я ляснула огрядну незадоволену місіс обкладинкою по магзнімку і відсунула теку від гріха подалі. Надто дратівлива знахідка. Єдине, що мене заспокоювало, — пояснювальна під заявою. Все ж таки не так вже й погано працюють слідчі. Для мене непогано.

Ще одна тека з крадіжкою, дві з пограбуванням, ще одна з розбоєм і різаниною… Яка краса.

О! Вбивство. Побутове. Дружина тріснула п'яного чоловіка пательнею по голові, він не втримався на ногах і випав з вікна на залізні прути паркану. А я думала, зламаний невчасно підбор — невдалий день.

Тьма, як же холодно. А ця скотина навіть жодного разу не спустилася перевірити, чи не сконала я тут.

Треба змінювати тактику, поки він не відправив мене на той світ. — Апчхи! А щоб тобі…

«Вбивство. Жертва не впізнана». О! Здається, це вже те, що мені потрібно. Щось таке містер Стоун мені й замовляв. Не дивно, що від нього всі наречені порозбігалися. Не встигли познайомитися, а він мені — страхіття і жахіття. Благо в мене нервова система сталева.

Дивна якась тека, до речі — занадто товста. Може, навіть пробували щось робити? А, слідчий Роберт Коллінз. Тепер зрозуміло, що не так. Ще й рік не той, що треба, — 3011… Це той самий рік, у який ми з дідом прибули до столиці.

Погане передчуття змусило похолонути все всередині. Я відкрила теку і помертвіла. Бути цього не може...

На магічних знімках був зображений практично позбавлений обличчя старий зі спотвореним до невпізнання тілом… Але! Я впізнала його. За молочно-білими малюнками на руках, від зап'ястя до ліктя. Точнісінько такі самі, як тепер і в мене. Тільки мій малюнок не позбавлений кольору — він чорний.

На очі навернулися сльози. — От тьма! — видихнула я, абсолютно не розуміючи, як на це реагувати. Але тут же нервово змахнула сльози.

Я справді вірила, що дід мене просто покинув. Просто пішов, залишивши мене замерзати в нетрях жебрацького кварталу. А виявляється, он воно що...

Тепер стає зрозумілою його знервованість, метушливість, страх в очах. Поспіх. Я задерла рукав і витріщилася на чорного монстра, наче вперше його бачила. Якийсь доісторичний крилатий ящур, зображений рукою божевільного художника. Прокляття. Чому саме його мені залишив дід? Чому..?

— Це ще що за новини? — пролунав роздратований чоловічий голос від дверей, і я тут же швидко обсмикнула рукав. — Якого демона ви тут робите?