Розділ 3

— Ну-у? І ким ти будеш сьогодні, Олівіє? — запитала я у свого відображення, лукаво всміхнувшись. — Чи, може, не Олівія? Ні, все ж краще Олівія!

Це ім'я мені чомусь найближче, навіть попри те, що приміряла я їх… чимало. Як і облич, образів, життів.

Я побувала брюнеткою, білявкою, рудою і навіть сивою. У мене є цілий набір крапель, що змінюють колір очей, який залишився мені у спадок від тітки Рози.

Я була миленькою дівчинкою з блакитними бантами, що загубилася. Це на самій зорі моєї кар'єри, коли мені було всього дванадцять і все здавалося незабутньою пригодою. Я була племінницею непристойно багатої торговки з Варгааса, супроводжуючи її на ділові зустрічі. Я була молодою закоханою дуреп… дівчиною, що мріє про весілля, але радіє невеликим подарункам від свого кавалера. Благо кавалер не скупився. Навіть старий жло… оцінювач Дрю захоплено присвистував, роздивляючись мої трофеї крізь збільшувальне скло. Ех...

Та ким я тільки не була. І ось тепер я трохи розгублена. Насамперед тому, що сам об'єкт, з яким мені доведеться працювати… абсолютно нестандартний. Один його гордовитий погляд, що пронизує наскрізь, — вже вибиває ґрунт з-під ніг. Я зовсім не розумію, з чого почати. Але саме це і змушує кров швидше бігти по венах. Є в мене така вада — хтось програється в карти, випробовуючи удачу, а от я... І ставки мої набагато вищі.

Ех… Як мені часом бракує тітки Рози. Прямо чую її прокурений скрипучий голос: «У чому проблема? Не знаєш, що робити? Усміхайся! А якщо жодна роль не підходить — спробуй бути собою! Цього від тебе ніхто не чекає, навіть ти сама».

Навряд чи ця порада мені сильно допоможе, але спогад про тітку Розу завжди діяв на мене заспокійливо. Та й у принципі... непогана ідея... Хоча ні! Це — на самий крайній випадок.

— Не можеш вирішити, ким ти будеш сьогодні? — запитав Хайраш, без стуку увійшовши до кімнати, в якій і дверей-то не було, і плюхнувся на диван, що бачив свої кращі дні, до того ж дуже давно. Той жалібно скрипнув і хотів було розсипатися, але передумав. Вже не вперше.

— Не тільки сьогодні, — закусила я нижню губу. Від цього гарно окреслилися вилиці, й дівчина в дзеркалі набула трохи наївного й абсолютно безневинного вигляду. Все ж таки ось така, без гриму, вона виглядає на свої сімнадцять. А містеру Стоуну потрібна дівчина трохи старша. Тому макіяж — насичений. — Мені доведеться підтримувати цей образ не один тиждень навіть, гадаю. Такі, як Макс Стоун, швидко не здаються.

— Пф! — глибокодумно зауважив на це Хайраш, мабуть, натякаючи, що є дороги, протоптані давно і не нами, от тільки мене такі способи не влаштовували. Зазвичай вони ведуть не до вінця, а так... походити колами і розійтися на роздоріжжі. А мені потрібно не це.

І взагалі! Я — чесна злодійка, а не продажна жінка. І ще жодного разу за п'ять років моєї кар'єри справа не набувала такого оберту... не такого, як мені був потрібен.

— Припини поводитися як дитина! — роздратовано сказала я, відставивши пудреницю. — У мене складається враження, що ти просто ревнуєш мене до моєї роботи.

— До нашої роботи, — виправив мене Хайраш. І, нарешті, зволив пояснити причину своєї ненормальної останніми днями поведінки: — Ми з тобою з дитинства в парі працювали. Ну або втрьох із тіткою Розою. — Так, я пам'ятаю, як тітка Роза зображала нещасну вдову солдата з двома дітьми на руках, а ми в цей час знімали коштовності та різали гаманці в перехожих. Ех. Як же давно це було... — Тепер ти вирішила мене покинути?

І сказав він це таким тоном, що в мене серце обірвалося! Прокляття, ну справді — просто як ображена дитина.

— Ану кинь мені тут... Цвіль розводити! — рвучко крутнулася я на стільці, вчепившись поглядом у свого старого друга. — Я тебе ніколи не покину. Пам'ятаєш?! Клялася ж... А ти знаєш, що мої клятви — не порожній струс повітря.

Хайраш знав і пам'ятав. Бо свого часу і він мені пообіцяв: хоч би що трапилося — він не покине мене, доки буду дихати. І хоч як складно здавалося б вибратися з якоїсь халепи, у мене завжди була рука, за яку я могла вхопитися. Як і в нього...

Хайраш, мабуть, подумав про те саме. І, схоже, трохи засоромився.

— Гаразд! — він підвівся і ледь не силоміць розвернув мене до дзеркала.

Прокляття, як же ми з ним схожі. В обох темні очі, темне, але не чорне волосся, рівні тонкі носи, високі, гарно окреслені вилиці. І тільки губи: у мене — пухкі, а в нього — тонкі. Та ще боги мене помилували й не наділили щетиною. А так... Ми просто чудово підходили на роль брата і сестри.

— Який жах! — удавано жахнувся Хайраш, підібравши мої кучері, щоб відкрити обличчя. — Навіть не знаю, що з цим можна зробити...

— А в лоба? — багатообіцяюче вишкірилася я, піднявши брову.

На що Хайраш удав, ніби образився, і сумно зронил: — Нудна ти.

— А от нудною бути мені аж ніяк не можна, — почала розмірковувати я. — Мені треба виглядати так… щоб він не міг пройти повз, не затримавши на мені погляду.

— Спра-авді?! — протягнув він задумливо... а потім усміхнувся так, що мені стало ніяково. — Тоді діятимемо радикально!

— Що ти хочеш зробити? — насторожилася я.

— Ну для початку — я знаю тільки одну дівчину, на якій неможливо не затримати погляду, але зазвичай ти її намагаєшся сховати під товстим шаром пудри, фарб і помад, міняєш їй колір очей і волосся...