Розділ 1

— Послухайте, шановний! Якщо ви гадаєте, що можете отак поводитися… Я на вас скаржитимусь!

Мій голос дзвенів від обурення та злості й часом зривався на істеричний писк. Це, мабуть, неабияк дратувало невисокого огрядного чоловіка років сорока з виразом обличчя, притаманним людям, страшенно втомленим від життя. Тому він намагався не надто зважати на мене, вочевидь сподіваючись, що я розтану в повітрі, а він успішно про мене забуде, наче про настирливу муху.

— Дівчино, тут таких… скаржників… — черговий слідчий глибокодумно замовк, дозволяючи мені самій додумати фразу, і знову зосередив увагу на паперах, хаотично розкиданих на столі.

Ох, то пан слідчий все ще не полишив надії чкурнути від гріха подалі… тобто від мене. Не на ту натрапив!

— Скажіть, за що я плачу податки?! — верескнула я, розмахуючи розпоротою сумкою і привертаючи загальну увагу не лише присутніх у міському слідчому відділку, а й, через відчинене вікно, нечисленних перехожих на вулиці. — Я чесно працюю і відраховую до скарбниці відсоток зі своїх заробітків для… чого?!

Від різкого гучного запитання черговий патрульний скривився, несвідомо сіпнувшись прикрити голову руками, але вчасно згадав, що це не комільфо для людини при виконанні, і зі злістю грюкнув об стіл товстою запорошеною текою. Від чого та тяжко зітхнула й дмухнула на мене хмарою пилу.

— Чого ви від мене хочете? — приречено поцікавився він. — Щоб я вам сумку власноруч заштопав?

Боже ж ти мій! І потім ці люди дивуються, що хвиля злочинності захлиснула нашу столицю, а доблесний слідчий комітет нічого з цим не може вдіяти. Просто жахіття!

— У моїй сумці, пане слідчий, були прикраси, які я несла на чистку, гроші та просто милі дівочому серцю дрібнички, — ледве стримуючись, щоб цією ж сумкою не оперіщити слугу закону, почала пояснювати я. — Тож будьте такі ласкаві… хоча б прийняти заяву!

— Дамочко! — втомлено зітхнув він. — Ви розумієте, що в мене таких заяв пишуть по тридцять штук на день? І на кожну мені доводиться писати пояснювальну!

Ах, то не розслідувати злочин, а писати пояснювальну? М-да… Все ж таки моє улюблене місто — просто рай для різного роду злочинців. Можна нічого не боятися, якщо ось такі охоронці прав і спокою мешканців столиці просто пишуть пояснювальні.

— І все ж, пане слідчий, я наполягаю, щоб у мене прийняли заяву і хоча б удали, що шукають людину, яка мене обікрала! — вже ледь не гарчачи, сказала я.

— Ви просто нестерпні! Йдіть… уже…

— Що тут відбувається? — до приймальні зайшов ще один чоловік, і я різко обернулася, а слідчий підхопився і витягнувся в струнку.

Судячи з реакції чергового слідчого, це був хтось із начальства. І, здається, я здогадувалася, хто саме.

Високий, трохи худорлявий чоловік у чорній форменній куртці зі знаками столичного слідчого комітету мовчки дивився на свого підлеглого, виразно піднявши брову й чекаючи на притомні пояснення.

А він гарний із себе. М'які риси обличчя. Темні очі в обрамленні не по-чоловічому пухнастих вій. Прямий рівний ніс, коротко стрижене темно-каштанове волосся… Словом, він мені сподобався. Тільки вигляд трохи втомлений. І читалося це по помітній щетині та синцях під очима.

— Я не чую, Гобсе! — роздратовано гаркнуло начальство.

— Та ось, містере Стоуне… — промимрив черговий, переконавши мене в тому, що я справді не помилилася. — Дамочці тут написати заяву приспичило… Я намагаюся пояснити, що це просто безглузде марнування паперу. І мого часу.

Ці слова викликали ступор не тільки в мене, а й у безпосереднього начальства. І, здається, від того, щоб не позбавити комітет цінного співробітника радикальним методом, його втримувала лише присутність при всьому цьому дами. Хоча, зізнаюся чесно, саму даму це не лише не травмувало, а й вселило в неї надію, що є у світі справедливість.

Втім, у дами, тобто в мене, давно немає жодних ілюзій щодо існування справедливості.

— Гобсе, — почав містер Стоун, і мені стало страшно. А я свої нерви і витримку завжди вважала залізними. — Ви цієї ж миті приймете заяву в міс, а потім я чекаю на вас у своєму кабінеті.

— Так, містере Стоуне, — впалим голосом погодився слідчий. — Щойно…

— Негайно, — і, ввічливо мені кивнувши, він вийшов з кабінету, схоже, навіть не помітивши, як я намагалася будувати йому очка.

От демон! Здається, це буде складніше, ніж я думала. Але кого лякають труднощі? Особливо якщо їх подолання обіцяє стати незабутньою пригодою. Та й платню пропонували мені за це таку, що можна кілька років жити на широку ногу, не переймаючись заробітком.

— Пишіть, — впалим голосом звелів містер Гобс, видавши мені аркуш паперу та самописне перо. — Самі проблеми від вас.

М-да! І за що їм скарбниця гроші видає? Так і я могла б працювати. Та що там — навіть краще! Гм… А це ідея! Що як і справді спробувати…

Я швидко написала заяву, перерахувавши все своє багатство, і віддала аркуш черговому.

— Усе правильно? — вирішила уточнити я, помітивши, що навіть напучування від начальства не надто зацікавило містера Гобса моєю справою.

— Так… — роздратовано відповів він, явно ледве стримавши те, що рвалося з язика: «Та йдіть уже до біса на роги і не з'являйтеся тут більше ніколи». Але ризикувати знову нарватися на гнів начальства не наважився. Тому багатозначно промовчав, дозволивши мені самій вигадати, куди йти і що там робити.