Частина 7. Розділ 8. Спадок якого не чекаєш.

Я вийшла з таксі на тій самій вулиці, де старі дерева схиляються над тротуарами, наче хотіли щось шепнути перехожим. Але перехожих тут не було. Взагалі. Район — старий, тихий, захований від туристичних мап і далекий від інтриг, яких було вдосталь навколо шпильки.

Адреса — справжня. Я перевірила її тричі. Виловила через злиті бази муніципалітету, перехопила приватні листи з фонду Ічіро Касуґі, і нарешті знайшла її: Хару Касуґі, тридцять два роки, викладачка каліграфії, орендаторка цієї старої будівлі з садом у глибині.

Не вписується в типову доньку мафіозного гросмейстера, правда?

Я зайшла в ворота. Металеві, темно-зелені, з облупленою фарбою. За ними — двір, у якому пахло камфорою, мохом і старими соснами. Я піднялась сходами до дверей і постукала.

Раз.

Потім ще раз.

Затримка. Скрип. І нарешті двері прочинились. У них стояла жінка з тонкими рисами обличчя, в білому кімоно. Очі — темні, майже чорні, спостережливі. І дуже втомлені.

— Так? — запитала вона, японською, голос рівний, ніби віддзеркалення озера в безвітряну погоду.

— Хару Касуґі? — я відповіла тією ж мовою, прибравши усмішку з обличчя. — Мене звати Софі. Я прийшла від вашого батька.

Затримка. Її очі трохи розширились, як у того, хто випадково наступив на спогад.

— Він… помер?

— ВІн у комі, — відповіла я, — але я думаю, йому залишилося недовго.

Вона завмерла. Потім зробила крок назад, мовчки запросивши мене всередину.

Інтер’єр був лаконічним, майже порожнім. Стіни з дерев’яними панелями, низький стіл, подушки замість стільців. На стелажі — сувої каліграфії, кілька старовинних книг, чорнильниця й пензлі. Але найголовніше — тиша. Глуха, багатошарова тиша самотнього життя.

— Я не маю стосунку до його справ, — сказала вона одразу, сівши на коліна й поглянувши просто в мої очі. — І не хочу мати.

Я витягла футляр, поклала його на стіл і відкрила. Усередині — шпилька. Фамільна реліквія. Золото, інкрустація, форма пелюстки сакури. Хару відвела погляд.

— Я не знаю, що це. І не хочу знати.

— Це не просто прикраса, — сказала я. — Це спадок. І хтось хоче його забрати. Ви — остання, хто має право ним володіти. Ймовірно, за вами вже спостерігають.

— Тоді чому ви прийшли до мене?

— Бо я маю загострене відчуття справедливості.

Хару мовчала кілька секунд. Потім встала й підійшла до вікна.

— Я залишила цю частину життя багато років тому. Я бачила, що творилось довкола нього. Я бачила, як вони приходили по тих, хто щось дізнався. Випаровувались. Без сліду. Як чорнило, якщо не встиг його закріпити.

— У мене є навички, щоб захистити вас, — сказала я, без пафосу. Просто констатація факту. — Але вам треба вирішити: або ми ховаємось, або діємо.

Вона повернулась і повільно сіла на місце. Очі — вже не відсторонені. Щось у них змінювалось. Розтала крига.

— Ви кажете, це спадок. Мій спадок?

— Так той хто володіє нею, на додачу отримає усі акції вашого батька.

Вона зітхнула.

— Якщо це правда, мене вб’ють ще до того, як я встигну відмовитись.

— А якщо ми використаємо шпильку, щоб торгуватись? — запропонувала я, — Або передати її в руки тих, хто ще не підкуплений?

— Ви довіряєте... системі?

Я усміхнулась.

— Я довіряю страху. Ним можна керувати. Система — це лише театр. Але якщо показати правильну виставу, ви отримуєте овації.

Вона знову подивилась на шпильку. Доторкнулась пальцями до її краю. Ледь-ледь.

— А якщо я просто спалю це все?

— Тоді вони подумають, що ви щось знаєте. І все одно прийдуть. — Я знизала плечима. — Парадокс параної. Виживають не ті, хто мовчить. А ті, хто грає роль настільки добре, що їх бояться чіпати.

Ми сиділи в тиші. За вікном шаруділо листя дерев. Я чекала.

І зрештою вона заговорила.

— Якщо я погоджуюсь… Що далі?

— Далі ми розробляємо план і зіграємо свої ролі.

— А якщо ми не встигнемо?

Я знову усміхнулась.

— Тоді принаймні зробимо гарне шоу перед фіналом.

***

Не завжди виграє той, хто має гроші. Часто перемагає той, хто вміє переконати, що гроші — вже у нього.
Я знала, що і Сьогун, і Вілл не довіряють одне одному. І тим більше — мені. Ідеальна ситуація.

На момент коли у нас з Хару було все готово, у пресу просочилася новина що з виставки зникла оригінальна золота шпилька епохи Мейдзі.

Я написала їм з двох різних каналів. Анонімно. Обережно. В обох випадках — фото золотої шпильки, чітке і соковите, з підписом:

«Твоя остання можливість. Півмільйона. Готівкою. Центральний вокзал Токіо. 18:30. Ніяких охоронців.»

Очікувано, обидва погодились. Занадто багато поставлено на карту.

Але поліції я не казала нічого. Це було б занадто ризиковано. Замість цього — я попросила Хару діяти.

— Подай офіційну заяву, — сказала я їй. — Нехай буде просто: родинна реліквія викрадена. І вкажи, що передача має відбутися сьогодні, на вокзалі. Уточни, що підозрюєш змову. У тебе для цього є прізвище.

Вона погодилась. І зробила більше: зв’язалась із нотаріусом, який мав зачитати заповіт її батька. Заповіт, який виявився справжньою бомбою.

«Центральний вокзал. 18:22.»

Я прибула завчасно. Сиділа біля торгового автомата, пила зелений чай з пластикового стаканчика. Відчувала, як світ тягнеться крізь людський шум. У кишені — невелика капсула. Усередині — шпилька. Усе готово.

Першим прийшов Вілл. Неспішно, у темному піджаку, наче на ділову зустріч. Сів біля платформи №3. Голову схилив, обличчя в тіні. Очікував.

Сьогун — за п’ять хвилин. Йшов навпроти, погляд жорсткий, кожен рух — контрольований. Вони побачили один одного в ту саму мить. Ніхто не підійшов ближче, але обидва зробили кілька кроків, немов шукаючи ініціативу. І саме тоді я діяла. Перука, грим та окуляри на носі, ось і мій новий образ.