Частина 7. Розділ 7. Операція «Серце для Токіо».

Середина ночі. В палаті темно, але не настільки, щоби я не бачила силует поліцейського, який тихенько посапує в кріслі біля дверей. Його кашкет трохи зсунувся, а у вусах, здається, оселився мир. Ідеальний момент для втечі.

Я обережно піднялася з ліжка. Ребро нило, але не настільки, щоби заважати втечі. Моя біла лікарняна сорочка зовсім не підходила для спецоперацій. Тому план був простий, як рецепт макаронів із сиром: 1) знайти одяг, 2) знайти документи, 3) знайти спосіб дістатися до Токіо за 600 кілометрів, не залишаючи за собою слід, 4) не спійматися. І по можливості — не померти дорогою.

Почала з пункту першого. В комірчині для персоналу я знайшла медсестринську форму: біла туніка, штани й навіть бейджик на ім’я «Юкіко Сайто». Гадаю, їй не буде надто шкода — зрештою, це заради вищої мети. Заодно знайшла ще й візок з контейнером, на якому великими червоними літерами було написано: "Трансплантаційний блок – не відкривати!"

— Ідеально, — прошепотіла я. — Якщо не відкривати — ніхто й не перевірятиме.

Залишилося знайти комп’ютер. А ще краще — доступ до системи. І ось тут мені допомогла моя улюблена мантра: ніколи не недооцінюй здатність лікарень залишати паролі на стікерах. На моніторі в сестринській уже чекав на мене Post-it із чарівним словом: "Yamamoto123!"

Увійшла до системи трансплантаційних перевезень, створила терміновий запит:
Одержувач: лікарня Токіо.
Орган: серце.
Постачальник: лікарня Окаяма.
Кур’єр: медсестра Юкіко Сайто.
Транспорт: медичний трансфер до аеропорту, далі чартер до Токіо.
Терміновість: критична.

— Ну, тепер я справжня рятівниця життя, — посміхнулась я, завантажуючи фальшиві документи на смартфон.

Потім залишилося лише пройти повз сонного поліцейського з таким виглядом, ніби я кваплюсь врятувати чийсь орган. Чесно кажучи, моє власне серце билося, як барабан під час японського метал-концерту.

На виході з лікарні я зустріла водія. Він був худим, трохи змореним, з очима людини, яка бачила занадто багато хірургічних відео.

— Ви медсестра Сайто?
— Так, — сказала я, демонструючи бейдж і «надважливий вантаж». 

Він здивовано подивився на мою європейську зовнішність, але певно втома і звичка підлеглого, не задавати завийх запитань, зробили свою справу.

Ми їхали вузькими гірськими серпантинами під дощем, який намагався зробити мій план хоча б трохи драматичнішим. Я сиділа на задньому сидінні, тримаючи контейнер із «серцем», у якому, звісно, не було нічого, окрім пари медичних халатів і старої книжки про буддистські орнаменти, яку мені дали подистати в палаті.

Поки ми добирались до аеропорту, я встигла дізнатися від водія, що у нього троє дітей, дружина працює вчителькою, а він сам раніше мріяв бути музикантом, але зараз навчається на лікаря і підробляє водієм швидкої. Ми навіть співали разом «Let It Be», поки я не згадала, що мене переслідують пів Японії, і перестала співати.

В аеропорту нас зустріли серйозні люди у формі з якогось поліцейськго відділу. Я показала фальшиві документи на орган, кивнула і сказала:

— Критична ситуація. Часу обмаль. Якщо серце не буде в Токіо до шостої — пацієнт помре.

Вони навіть не запитали, як звати пацієнта. Просто повели мене до чартера — маленького, але симпатичного, з написом на борту "Shinobi Wings" (який я сприйняла за підказку долі).

У літаку я нарешті видихнула. Мене трясло від адреналіну, хоча ззовні я виглядала, як відчайдушна медсестра, яка мчить на край світу з серцем у валізі. Уявіть собі постер: «Софі Крейн у фільмі — Серце для Токіо».

Я ще не знала, що на мене чекає в столиці. Але знала точно одне: шпилька була в надійному місці. Кіт туристів зі Швейцарії ще в Токіо — чудовий охоронець, особливо коли його не будуть торкатися митники.

Поки літак здіймався в небо, я знову відкрила мапу виставки, де вперше побачила ту чортову шпильку. І подумала: все це через дрібку золота, трохи перлів і надмірну любов до східного мистецтва…

А ще — через Вілла Хантінга, американського нахабу, який думав, що може обійти мене. От і подивимось, хто з нас кращий у цій афері. Якщо, звісно, я не загину від власного плану раніше, ніж він мене знайде.

Бо в цьому детективі я не просто героїня — я ще й головний підозрюваний.

***

Не скажу, що я часто вдаю з себе працівника медицини — хіба що для тематичних вечірок чи щоби дістати безкоштовний десерт у французьких шпиталях. Але цього разу — все було серйозно. Білий халат, бейджик, і я — кур'єр із серцем. У прямому, хоч і дещо театральному сенсі.

По прильоту до Токіо мене чекала ще одна карета швидкої — люб’язно надана клінікою, в яку я нібито везла орган. Той самий контейнер, в якому насправді заховалося… абсолютно ніщо. Водій був мовчазний, занурений у дорогу, і якось надто шанобливо дивився на контейнер. Схоже, думав, що там справжній шедевр донорської анатомії. Я ж дивилася у вікно, прокручуючи в голові план втечі. Бо ось-ось усе мало зруйнуватися.

Підїжджаємо до лікарні. Будівля якої виглядає, як мікс між центром управління польотами та стерильною бібліотекою. Біля вхідних дверей метушиться група у білих халатах. Як у класичному ситкомі — всі розгублені, з телефонами, планшетами, одна медсестра кричить у трубку:
— Я вам кажу, нам не дзвонили! Яка трансплантація? У нас сьогодні тільки апендицити!

Я, не зупиняючись, вийшла з машини, притискаючи контейнер до грудей, наче дорогоцінного немовля. Всі погляди — на мене. Мене зустрічає дівчина з планшетом і переляканими очима:
— Ви… це… з серцем?.. Але в нас немає запиту! І в реєстрі теж нічого немає!

Ось він, мій момент. Театр починається, звісно немає, я ж ретельне все видалила.

Я знімаю маску, роблю глибокий вдих — і починаю грати.

— Що ви таке кажете?! Це що, жарт?! Я пролітала через півкраїни, щоб врятувати пацієнта, а ви не знаєте, хто це?! І де трансплантаційна бригада? Хто головний тут?! Чи мені дзвонити міністерству охорони здоров’я?!