Частина 7. Розділ 6. Як все було насправді.

Наступної ночі я довго не могла заснути. Чи то від ліків, що пропускали через моє тіло літрами, чи то від отриманої інформації. Лише під ранок я провалилася у глибокий сон. І снилося мені дуже багато дивного: білий кіт, шпилька, швидкісний потяг, автівка. Я прокинулася раптово наче від будильника. І все згадала до останнього.

Не знаю, чи є в мене ангел-охоронець, але якщо й є — він палить десь у кутку цигарку й час від часу закочує очі. 

Отже. Я прокрутила подумки всі події від моменту як потрапила на виставку.

***

Після зустрічі з Вілом я не могла позбутися факту, що стала фігурою в чужій грі. За мною стежили — це я помітила ще вдень, коли надто старанно «випадкові» туристи завжди опинялись біля тих самих місць, що й я. А ввечері — вже біля мого готелю.

У певних обставинах, наприклад, коли на кону поставлена золота шпилька періоду Мейдзі — прикраса гейші імператорського двору, створена майстром Нішікавою власноруч. А ще — коли її хоче вкрасти якийсь безсоромний американський злодюжка, що носить прізвище, гідне драматурга, але поведінку — гідну підсудного. Потрібно не просто навички та везіння, а талант до афер.

І ось я — ні, не аферистка, а архітектор культурних сенсів — опиняюсь у ситуації, де без дрібки театру просто не обійтись.

Усе почалось з VIP-показу в технологічно озброєному залі, де кожен другий гість пахнув дорогими парфумами, а кожен перший — свіже надрукованими грошима. Такі вистави започаткували аби залучати побільше меценатів до музеїв та виставок і ця не стала виключенням.

На сцені: AR-вистава — сучасна одіссея, де проекції, музика і справжня акторка в образі гейші кружляли в балеті, що міг би зворушити навіть залізобетонного якудзу.
На голові гейші — та сама шпилька, періоду Мейдзі, і тепер була під охороною приватною та державною, системою стеження й двома бабусями-екскурсоводами з очима, як лазерні сканери.

Я стояла в натовпі гостей, потягуючи шампанське і вивчала виставу з педантичністю агента МІ-6, який пішов у декрет.

Перший вечір — розвідка.
Я підробила бейдж VIP-зони. Власноруч. На принтері в коворкінгу, де працювали переважно стартапери й один тип, який щодня збирав дрон на базі тостера. Моя мета — не красти. Ні-ні.  Моя мета — зрозуміти, чи зможу завтра провернути маленьку шпилькову магію — швидко, чисто й безшумно. Як витончене «перепрошую» на японському вокзалі.

Гейша підходить. Зупиняється за метр. Крутиться. Схиляє голову. Шпилька блищить. Це мить, де б навіть Будда сказав: «Оце так прикраса!»

Другий вечір — імпровізація на межі абсурду.

Я — в новому образі. З новим бейджем. У кімоно, якому позаздрила б сама мадам Баттерфляй. В кишені — копія шпильки, куплена в сувенірній лавці (Made in China, але ж красиво, з позолотою).

 У голові — план. У серці — тривога. В рукаві — нерви.

Перед початком шоу я нишком прикріплюю на підлогу в проході, де гейша має пройти, майже невидиму плівку з гелем. Усе законно — якби ви були на конкурсі “Як пограбувати гейшу з мінімальною шкодою для здоров’я”.

Світло гасне. Зал затихає. Гейша виходить. Проекції оживають: пелюстки сакури летять, флейта зітхає, японські духи аплодують в іншому вимірі. Глядачі завмерли, кожен — мов викопаний експонат.

Я стою ближче до проходу, удаючи філантропку з поганим зором, яка ледь дочекалась культури після трьох келихів шампанського.

Гейша підходить. Повільно, граційно. Одна нога — друга… і… Вуаля!

Вона підсковзається — і прямо в мої обійми.

— Ой! Сьомеймасен! Даруй! — вдаю злякану добродійку, обіймаючи її зі щирістю мами, що зловила дитину на гірці.

Шпилька — перед очима. Руками я «поправляю зачіску» — мовляв, не дай Боже загубити таку красу! І — клац! — пластик на її голові, золото — в моєму рукаві.

І все за пів секунди. Гейша злегка знітилася, але продовжила рух. Шоу не зупинилось. Публіка вирішила, що падіння — частина драматургії. Критики могли навіть написати згодом: «Гейша, що втратила рівновагу — символ сучасної Японії в цифрову епоху».

Я ж тим часом знову стала простою глядачкою. Тільки тепер — із шпилькою, що відкривала шлях до банківських сховищ.

Я вийшла з залу, не кваплячись, наче нічого не сталось. У кишені палало не лише золото, а й гостре передчуття. Хтось обов’язково помітить. Але не сьогодні. Сьогодні — я перемогла. Завтра — можливо, загримлю в японську тюрму.
Але це вже буде інший роман. 

Тому, перш ніж увійти до себе, я прокралася у сусідній номер. Двері були зачинені, але не для мене, навіть якщо потрібна ключ карта

У кімнаті виявився кіт. Великий, білий, пухнастий — вочевидь, перекормлений і переляканий мандрівник із якоїсь швейцарської пари. Спав у своєму переносному футлярі, наче антикварний тостер.

«Вибач, друже», — прошепотіла я, розстібаючи замок сумки.
«Але тут справа на 350 тисяч доларів. Ти – мій найкращий шанс».

Я швидко заховала шпильку — справжню золоту з перлами епохи Мейдзі, яку щойно акуратно витягла з виставки, а собі у волосся причепила другу копію, куплену в сувенірному магазині тим же вечором. Копія була досить переконлива... як і та що залишилася у гейші.

У футлярі з котом разом із оригінальною шпилькою поклала маленький GPS-трекер. Якщо туристи планують залишити готель рано вранці.  Геніальний план. Відчайдушний. Абсолютно божевільний.

Повертаюсь до свого номеру. Вдаю розслаблену. Душ. Халат. Вино. І якраз коли подумала, що можна трохи відпочити…Тихий звук клацання замка.
Ніч. Година десь третя. У Токіо ллє дощ — це просто небо плаче за мною.

У кімнату входять двоє. Чорне. Без слів. Професіонали. Один — з шприцом. Другий — із поганим настроєм.

«Окей, — думаю, — це точно не масаж від готелю.»

Я встигаю підвестись, але... пізно. У шию — щось холодне. Очі — в туман. Свідомість тане, як морозиво на пляжі в Сан Тропе.