частина 7. Розділ 5. Гра в реконструкцію.

Лежачи на лікарняному ліжку з крапельницею в одній руці та компотом із персиків у пластиковому стакані в іншій, я, як справжній постмодерний Шерлок, вирішила відновити події останньої доби.

Ну, або хоча б дізнатися, як, чорт забирай, я опинилась за шістсот кілометрів від Токіо з дозою снодійного, якої вистачило б приспати навіть британський парламент у розпалі суперечки.

Консул, натякнув, що це був замах. І з огляду на стан моєї машини, рівень мого ступору й ціну тієї шпильки — він мав рацію.

Отже, план -  відслідкувати мій маршрут.
Перше, що я зробила — відновила з бекапу усі дані. Моя паранойя цього разу відпрацювала на всі сто.

1. Фото.
Галерея була… дивною. Останнє фото — селфі з котом.
Я, у ванній. Кіт, білий, здивований. Він був не мій.
Я не в своєму номері.
Це вже інтригувало.

2. Карта.
Я відкрила історію геолокацій. Google, мій улюблений, не підвів: маршрут вів із Токіо в приміський район, потім — у якийсь бар. Потім — ще один бар. Потім — 400 кілометрів західніше.
Схоже, хтось увімкнув автопілот моєму тілу, а свідомість залишив у камері зберігання. На таку відстань за такий короткий час або літаком або швидкісним потягом.

3. Платежі.
Оренда авто.
Ось вона — машина. Саме та, що пішла в політ з обриву.

 Я зробила нотатку: розшукати кота.

Чому саме кота? Бо щось в мені підказувало, що то не просто кіт на фото. 

Але питань меньше не стало, тільки навпаки.

Отдже,мені принесли обід, хочу зауважити досить пристойний, після якого я почувался повна сил. 

Мене все ще боліли ребра, але мозок — той уже біг підтюпцем. Щойно мені дали ліки, я залишилася в палаті  сама із собою, крапельницею та японським поліцейським, який задрімав на стільці, за дверима палати. Він хропів так тихо й делікатно, ніби вчився цьому в монастирі дзен. Мені навіть стало трохи шкода його будити. Але не надто.

Я нахилилася до тумбочки, витягла телефон, і відкрила VPN.
Якщо вже маю якись звички — то навіть у лікарняному ліжку не буду їм зраджувати.

Я вийшла у даркнет. Якщо ви хочете дізнатися, хто замовив прикрасу часів Мейдзі за втричі вищу ціну, ніж вона коштує, вам доведеться відкласти етичні сумніви і зануритися туди, де водяться акули. А я була саме акулою дакрнету.

Відкрила форум, відомий серед антикварних контрабандистів — «Shadows of Silk». Там і раніше знаходилися замовлення на рідкісні артефакти, які чомусь зникали з музеїв, а згодом "спливали" у приватних колекціях мільярдерів, що збирають речі з епох, яких навіть у підручниках не згадують.

У пошуку я ввела фразу:「明治時代の真珠のかんざし」 («Шпилька з перлами епохи Мейдзі», — дякую translate.google).

Результат не змусив чекати.

Ось воно. Оголошення було старим, датованим ще двома тижнями тому. Анонімний користувач із ніком “K.” Писав коротко:

"Шукаю канзаші з виставки в Токіо. Окрема винагорода за швидкість. Без слідів. Ціна: 350 000 USD. Оплата через монети «червоного ринку»."

Отже. Ціна була втричі завищена. Це вже пахло не просто колекційною жагою. Це або емоції, або… щось приховане.

Я погортала тред далі й натрапила на обговорення між «K.» та ще кимось із ніком “Gentatsu”. Судячи зі всього, другий був японцем. Фраза, яка мені впала в очі:

«Ця річ важливіша, ніж ти думаєш. Вона веде до «ключа».»

Ключа? Якого ще ключа?!

Шпилька, на перший погляд, була звичайною. Хіба що мала рідкісний тип перлів, характерний для перших років правління Мейдзі. Але… там було ще щось?

Я відкрила каталог виставки — той, що сфотографувала в день візиту. Збільшила опис шпильки.

І ось вона — маленька деталь.
«…виготовлена за зразком аксесуару, подарованого придворною гейшею дипломатичній делегації з Англії у 1871 році. У зворотній частині — гербова мітка династії Мейдзі».

Гербова мітка. Анонімний покупець. Зашифроване замовлення. Ключ.

Або там щось заховано, або… шпилька відкриває щось. Якусь скриню? Сейф? Двері?

Я зробила скріншоти, заархівувала все і надіслала на свою резервну пошту, під псевдонімом. Просто на випадок, якщо знову вирішу пірнути в обрив.

Тоді я зробила останній хід: написала своєму старому знайомому — Лайл.
Мій любий Лайл, ніколи мене не розчаровував.

"Лайл, мені потрібен слід цієї транзакції в червоному ринку. І дізнайся все, що можеш про юзера ‘K.’. Це важливо. Усе поясню потім. Якщо я помру — шукай мене у снах, я приходитиму тихо, щоб не злякати."

Він відповів за хвилину.

"Працюю. Але якщо знову залізеш у халепу — на мій привид не нарікай. Я просто прийду посміятися :)."

Дорогий Лайл. Я всміхнулась. Ребра відгукнулися біллю. Завтра я мала отримати результати розслідування мого друга. А поки що — треба поспати. І, можливо, згадати ще трохи. Бо я починаю відчувати — ця шпилька веде мене до чогось значно більшого, ніж проста крадіжка.

Це було не про гроші. Це було про таємницю, яку я вже хотіла з усіх сил розгадати.

***

На ранок мене розбудив звук сповіщення. Поліцейського за дверима не було  — мабуть, у нього були ранкові процедури, але так на краще. Зате мій мозок, натренований на фільтрацію важливої інформації навіть уві сні, миттю прокинувся.

Лайл.

«Знайшов твою рибку, Соф. Але присядь, якщо стоїш. Замовник — не просто якийсь мільйонер зі смаком до антикваріату. Це Кенічіро Накаяма. Той самий. Голова правління “Bank of Nihon”, другого за потужністю приватного банку Японії. В народі — “Сьогун”.»

Я мимоволі озирнулася — так, ніби той “Сьогун” уже стояв біля дверей із катаною.

«Шпилька належить особистій колекції його давнього партнера — Ічіро Касуґі. Співвласник банку. Але от що цікаво: згідно з внутрішніми документами, що спливли в одній із витоків, Касуґі включив у свій приватний договір передачі активів пункт, згідно з яким право на 51% частки активів після його смерті перейде особі, яка зможе пред’явити “реліквію його роду”. І знаєш що? То саме ця шпилька і є тією реліквією. яку він після виставки планував віддати своїй доньці. Родинна легенда, закріплена юридично. Японці іноді бувають до болю буквальними.»