Частина 7. Розділ 4. Головне — пам’ятати, що ти нічого не пам’ятаєш

Лікарня, краще за відділок.

Якщо ви колись втрачали пам’ять (а я тепер можу сказати, що так), то знаєте, що найгірше не те, що ти нічого не пам’ятаєш, а те, що всі навколо ставляться до тебе, як до небезпечного хімічного експерименту.

Щойно мене відвезли до лікарні, я стала об’єктом глибокого наукового інтересу.

— Це просто протокол, мадам, — сказав офіцер, який супроводжував мене. — Ми повинні з’ясувати, чи ви не були за кермом у стані сп’яніння.

— О, звісно, адже немає нічого логічнішого, ніж сісти п’яною за кермо, розбити машину в горах і втратити пам’ять. Це така популярна розвага в Лондоні.

Поліцейський зітхнув і передав мене медичному персоналу.

Аналізи, рентген, скан мозку… Це не був мій улюблений спосіб провести день, але, чесно кажучи, мене це не особливо турбувало.

Я жива, мене нагодували, і тепер залишалося тільки дочекатися консула.

Я вмостилася на ліжку, спостерігаючи, як поліцейський сидить у кутку, читаючи якісь папери.

— Я сподіваюся, ви не плануєте охороняти мене вічно, сер. Це може зашкодити вашому соціальному життю.

— Не хвилюйтеся, у мене його немає.

— О, то це у вас така кар'єра чи просто характер?

Він засміявся, але не відповів.

***

Коли день добігав кінця, у палату зайшов лікар.

— Добрі новини, мадам. Ви не були п'яні за кермом.

— Дякую, докторе. Це завжди була моя мрія — пройти тест на тверезість у лікарняному ліжку.

— Але в крові ми виявили залишки снодійного мідазоламу.

Я бровами показала лікарю, що, по-перше, поняття не маю, що це, а по-друге, це мене трохи дивує.

— Цей препарат при пердозуванні спричиняє тимчасову втрату пам’яті. Ефект триває від десяти до двадцяти годин.

— То ви хочете сказати, що я не страждаю на амнезію?

— Якщо це вас розчаровує, то так. Ви просто були під дією сильного снодійного. І ще у вас струс мозку, сильний забій грудної клітини та тріснуто два ребра. Швидше все в наслідок аварії. Міс скажіть прямо ви хотіли вкоротити собі житя?

Я на мить замислилася.

Хтось мене чимось напоїв?

Я сама це випила?

Питань ставало більше, ніж відповідей.

Але перш ніж я встигла заглибитися у філософські роздуми про власне життя, до палати зайшов той самий поліцейський.

— Є новини, міс… е-е-е… міс.

— Просто міс. Я вже майже звикла до цього.

Він присів на край ліжка, дістав нотатник і сказав:

— Ми перевірили орендовану машину. Вона була взята на ім'я британської громадянки Елізи Стенфорд.

У цей момент спогад накрив мене, як відро холодної води.

Я приїхала в Японію під ім’ям Елізи Стенфорд.

Я згадала!

І хай це всього-на-всього було чужим ім'ям, але, чорт забирай, я згадала!

— Еліза Стенфорд? — повторила я, намагаючись зробити вигляд, що думаю. — Хмм… Звучить знайомо.

— То це ваше ім’я?

Я зробила паузу.

— Скажімо так: тепер я знаю, що казати консулу.

І від цієї думки мій настрій значно покращився.

***

Коли до мене в палату зайшов чоловік у дорогому костюмі, з рівною поставою і обличчям людини, яка вирішує долі, я одразу зрозуміла — це консул. Він був настільки бездоганний, що мені навіть здалося — чи не надто багато він використовує кондиціонера для волосся, як на державного службовця? Та потім я помітила британський герб на його значку, і все стало на свої місця.

— Міс Стенфорд, — звернувся він з тим самим тоном, яким вчителі питають, чи хтось “випадково” не списував, — як ви почуваєтесь? У лікарні вам надають усе необхідне?

Я повільно сіла рівніше на лікарняному ліжку й на секунду уявила, що маю довжелезний список скарг і претензій. Але вирішила триматися в своєму улюбленому стилі — легка іронія з присмаком бунтарства.

— З огляду на те, що нещодавно я прокинулась у покрученій машині з відчуттям, ніби мені довелося провести ніч у міксері для цементу — почуваюся чудово. А ще — так, дякую, мені видали тапочки й не змушували їсти морську капусту. Вже майже відпустка.

Він кивнув — чемно, дипломатично, не виказуючи нічого. Такі не сміються у відповідь — вони реагують змінами в досьє.

— Ми намагаємося зібрати докупи події останньої доби. Ви не пригадуєте чогось особливо важливого?

Я притиснула подушку до грудей — ребра таки боліли — і втупилась у нього.

— Особливо важливого? Ви маєте на увазі, крім того, що я прокинулась з вибитою пам’яттю посеред японських гір, не маючи ані телефона, ані документів, ані жодного уявлення, хто я така? Ну, хіба що… мені здається, я мрію про каву. Це важливо?

Він навіть не змигнув. Людина кремінь.

— Міс Стенфорд, — сказав він серйозно, — у нас є всі підстави вважати, що на вас скоїли замах.

Я застигла. Замах. Серйозно? Може, це якась рольова гра? Я вже бачила себе у шпигунському фільмі з власною музичною темою.

— Вибачте… замах? На мене? Ви впевнені, що не перебільшуєте?

— Машина, у якій ви їхали, злетіла з дороги на малій швидкості — 12 кілометрів на годину. При цьому на асфальті не виявлено жодних слідів гальмування. Це говорить про те, що її або зіштовхнули, або вона їхала без водія.

— Тобто… я не тиснула на гальма?

— Саме так. До того ж у вашій крові знайшли залишки снодійного — мідазолам, у кількості, якої вистачило б приспати слона.

О, чудово. Я тепер офіційно можу претендувати на звання «жертви з потенціалом».

— Отже, хтось накачав мене снодійним і запхав у машину, яку потім акуратно зіштовхнув з дороги, щоб усе виглядало як нещасний випадок. Я права?

— Це один із ймовірних сценаріїв.

— Фантастика. І це без жодного розкішного побачення напередодні. Шкода.

Я спробувала засміятись, але ребра вчергове нагадали, що гумор має свою ціну.

Консул знову перевів розмову на серйозну хвилю:

— Ми намагаємося з’ясувати, що саме привело вас до цієї ситуації. Тож я змушений запитати ще раз — що ви пам’ятаєте?