Частина 7. Розділ 3. Кобан – місце для роздумів і підозр.

У маленькому поліцейському відділку, відомому як «кобан», мені налили воду й запропонували сісти.

Що ж, уже краще.

Офіцер – літній чоловік із доброзичливим обличчям, але поглядом, що вміє бачити крізь людей, сів навпроти й узявся за свої нотатки.

— Ваше ім’я?

Я на секунду зависла.

Ім’я? Яке саме?

Те, що в паспорті, чи те, яке я використовую на роботі?

Чи те, під яким я…

Чорт.

Я не пригадувала, під яким іменем приїхала в країну.

— Я… не пам’ятаю.

Вигляд у поліцейського був такий, ніби він почув це не вперше, але йому все одно було цікаво.

— А що пам’ятаєте?

Я зробила розумне обличчя, ніби й справді намагаюся розібратися в цьому питанні.

— Автомобіль в кюветі. Номери – японські. Потім… спрага. Потім єнот.

— Єнот?

— Ну, може собака схожа на єнота.

— І більше нічого?

Я зітхнула.

— Ну, є одна деталь… Я пам’ятаю, що приїхала в Японію, щоб подивитися на золоту шпильку династії Мейдзі.

Поліцейський підняв брову.

— Виставку?

Я зробила вигляд, що це звучить як відкриття століття.

— Так! Це ж важлива подія, хіба ні?

— Так. Але як ви там опинилися?

— Ну…певно прирлитіла авіа.

О, якби я знала!

Відповідати «це таємниця навіть для мене» не здавалося хорошою ідеєю, тому я просто зробила найбільш зворушений погляд, на який була здатна.

Поліцейський задумався.

— Ми можемо зробити відбитки пальців і перевірити базу.

О, ні, друже.

Якщо я використала інше ім’я, то ця ідея може мати… цікаві наслідки.

Тому я швидко змінила тактику:

— Можна… я просто зв’яжуся з англійським посольством?

Поліцейський ще раз поглянув на мене.

Оцінив.

І, після паузи, кивнув.

— Добре. Дамо вам телефон.

О, чудово.

Хоч щось іде за планом.

Тепер лишилося з’ясувати, що це за план і як я в нього вписуюся.

***

Телефон стояв переді мною, наче квиток у світ, де люди знають, хто вони, звідки вони і що, чорт забирай, відбувається.

Я зітхнула, набрала номер і, поки слухала гудки, намагалася придумати, що ж сказати, щоб це не звучало, як сценарій треш-детективу.

— Британське посольство, доброго дня.

Окей. Без паніки. Я доросла жінка, впевнена в собі, елегантна…

— Алло! Тут така справа… Я трохи загубилася.

О, чудово, Софі. Звучиш як людина, яка має повний контроль над ситуацією.

— Перепрошую, мадам, ви громадянка Великої Британії?

Отут мене накрило.

Бо чесно кажучи… Я не пам’ятала зновж таки під яким паспортом я заїхала.

Тобто, я знала, що розмовляю англійською, що не виглядаю як місцева японка і що… ну, схоже, що я не росіянка, раз телефоную в британське посольство.

Але це не відповідало на головне питання.

— А що, якщо я просто… прихильниця англійської королеви?

В слухавці запала тиша.

— Мадам, ви… жартуєте?

— Це залежить від того, наскільки добре ви сприймаєте британський гумор.

Офіцер поліції, що сидів навпроти, з інтересом підняв голову, явно намагаючись зрозуміти, що я там мелю.

Я прокашлялася і вирішила спробувати серйозніший тон.

— Гаразд. Давайте так. Я не впевнена у своєму громадянстві, але, можливо, я приїхала під якимось ім’ям, яке можна перевірити?

— Яким саме?

— Ну… отут проблема.

Знову тиша.

— Ви… загубили паспорт?

— Давайте назвемо це «загубила весь комплект документів разом із пам’яттю».

— Мадам, це звучить… незвично.

— Скажіть чесно, на якому місці серед найдивніших дзвінків у вашому житті цей?

— Топ-10.

— О, то я не перша? Це навіть трохи ображає.

Поліцейський кашлянув, явно стримуючи посмішку.

— Мадам, якщо ви не можете довести своє громадянство, ми нічого не можемо зробити. Поліція має повне право взяти вас під свою опіку, поки не з’ясуються всі обставини.

Це звучало як «ласкаво просимо до ще більшого хаосу».

Я швидко змінила тактику.

— Добре, а якщо я скажу, що мені потрібен… ем… дипломатичний представник?

— Ви дипломат?

— Залежить від вашого визначення цього слова.

— Дозвольте здогадатися: ви також не пам’ятаєте цього?

— Ой, як ви здогадалися?

Офіцер у слухавці глибоко зітхнув.

— Вам краще зачекати в поліцейському відділку. Я передам інформацію нашому представнику, і він вирішить, що робити.

— О, супер. А він принесе мені чай?

— Мадам…

— Добре, добре, я зрозуміла. Чекаю.

Я поклала слухавку й зітхнула.

Офіцер поліції дивився на мене з такою цікавістю, ніби я щойно розповіла йому, що прилетіла з Марса.

— Як пройшло? – запитав він.

— Судячи з усього, десь є ще дев’ять людей, які справили на них гірше враження, ніж я.

Він усміхнувся.

— Отже, ви чекатимете?

Я кивнула.

— Якщо в мене немає кращого плану – то так. Але я б не відмовилася від медогляду бо якщо чесну у мене в грудях таке враження ніби кувалдою придавило.

Він усміхнувся.

Я усміхнулася у відповідь, але всередині відчувала, що це ще тільки початок цієї абсурдної історії.