Частина 7. Розділ 2. Дорога в невідомість.

Я присіла під деревом і схилила голову на шорстку кору стовбура, заплющила очі. Тільки на хвилинку.

Але світ одразу почав крутитися, пульсуючий біль у голові загострився, а тіло наполегливо нагадувало, що я не просто втомлена – я виснажена.

Якщо я засну тут, невідомо, чи зможу потім прокинутися.

Я зітхнула, змусила себе розплющити очі.

Гаразд.

Невідомість – це не найкращий союзник, але я вмію з нею грати.

Фактично, я на цьому собаку з’їла.

Отже, що я знаю точно?

Перше. Я в Японії. Номери на машині не залишають варіантів.

Друге. Золота шпилька імператорського двору Мейдзі – єдиний чіткий спогад, який пробивається крізь хаос.

Це не випадково.

Я прийшла сюди за нею.

І, судячи з усього, щось пішло не так.

Третє. Час. Сонце піднялося досить високо. Якщо літо, то приблизно сьома ранку.

Я не знаю, який сьогодні день.

Не знаю, скільки часу втрачено.

Не знаю, чому я в цій сукні, з вибитою пам’яттю, без телефону, без документів, без жодного сліду знайомих мені людей.

Але одне знаю точно – якщо я залишуся тут, то це довго не триватиме.

Я обережно, підвелася.

Спрага вже пекла горло, але голод досі не турбував.

Отже, або я ще вчора добряче перепила, або минуло достатньо годин, щоб організм почав сигналізувати про зневоднення.

Гаразд.

Я ще раз поглянула на свою сукню.

Її розкішний вигляд уже зіпсований, тож кілька додаткових розрізів не змінять ситуації.

Я відламала каблуки, взула босоніжки назад.

Однією проблемою менше.

Тепер лишалося головне – знайти людей.

Я знову повернулася до дороги й рушила вперед.

Здається, я йшла вічність.

Втома нависала, накривала, змушувала ноги сповільнюватися.

Дорога петельками йшла між гір, закриваючи будь-який огляд.

Я не знала, чи рухаюся в правильному напрямку.

Чи взагалі рухаюся.

Ще через дві години сонце почало припікати.

Дихати стало важче, тіло вкривалося потом, і я змушена була знайти прихисток у тіні.

Я сперлася на дерево, заплющила очі.

Лише хвилинку.

Щоб відпочити.

І тут…

Щось.

Ледь вловимий звук.

Шурхіт?

Я різко розплющила очі й прислухалася.

Було чи здалося?

Дорога, ліс, спека, біль у голові – усе зливалося в єдине ціле, зтираючи межу між реальністю й уявою.

Але інстинкти підказували – я не одна.

Я завмерла.

Тиша.

А потім…

Шурхіт. Тріск гілок.

Десь попереду.

Хтось іде. Або щось.

І питання: це добре чи ні?

***

Якби мені довелося скласти список речей, яких я найбільше боялася в цей момент, то «непізнаний шурхіт у кущах» займав би перше місце.

Тому що, зважаючи на всі обставини, шанси, що звідти вискочить маленький милий кролик, були відверто невисокими.

Шурхіт повторився.

Я завмерла, серце підскочило до горла.

Медведі? Кабани? Гігантські мутовані щури?

Я не знала, які звірі водяться в цьому районі, але ж Японія – країна несподіванок.

Ноги зробили вибір швидше, ніж мозок – я кинулася до найближчого дерева й почала підійматися вгору, перевершуючи власні спортивні можливості.

Чудово.

Незрозуміло, що на мене суне, але тепер я маю шанс побачити його згори… і, можливо, з’ясувати, чи це справді була хороша ідея.

Шурхіт став гучнішим.

Я завмерла на гілці, тримаючись за стовбур і намагаючись дихати як найтихіше.

І от з-поміж кущів нарешті з’явилася…

Куляста, пухнаста істота на коротких лапках із мордочкою єнота, тільки трохи дивнішою.

Я б ще зрозуміла, якби це була лисиця.

Але що це за звір?

Він зупинився, підняв голову, поглянув прямо на мене й нахилив голову набік із виразом глибокої зацікавленості.

Я ж, у свою чергу, відчула нестримне бажання прибити себе гілкою.

Моє життя, моя кар’єра, моя репутація – усе це не вартувало тієї сцени, яку я тільки що влаштувала.

Я боялася цього пухнастого клубка?!

Я видерлася на дерево, як пантера на полюванні, тому що мене налякала місцева версія єнота?!

Це той момент, коли ти сам розумієш, що доля явно має почуття гумору.

Мені залишалося лише зітхнути й змиритися з тим, що тепер я офіційно в японському «Королівстві дурниць».

Проте, коли я вже зібралася спускатися, помітила щось важливіше, ніж пухнастий сором моєї особи.

У далечині, між деревами, вирізнялася висока металева конструкція з червоним знаком «SOS».

Ого.

Оце вже цікавіше.

***

Я злізла з дерева швидше, ніж забиралася туди, ігноруючи зацікавлений погляд мого пухнастого глядача.

Але в нього, здається, було краще соціальне життя, ніж у мене – поки я рухалася, він вирішив піти своєю дорогою.

Я швидко попрямувала до знаку.

Зблизька це виявився аварійний телефонний пункт, обладнаний радіозв’язком.

На щастя, система працювала, і через хвилину я вже розмовляла з японською поліцією, намагаючись пояснити свою ситуацію.

Говорити з офіцером було… цікаво.

Його англійська була навіть кращою, ніж моя японська (а це неважко), але спробуйте-но пояснити, як ви опинилися посеред гір в лісі, у вечірній сукні без пам’яті про останню добу чи дві.

Так, звучить як чудова алібі для фільму в жанрі «Я все можу пояснити… хоча ні».

Проте, після короткої паузи та, мабуть, глибокого внутрішнього діалогу про те, чи варто взагалі це перевіряти, поліцейський пообіцяв вислати патруль.

Довго чекати не довелося – за пів години переді мною зупинилася машина з мигалками.

Я не могла вирішити, чи відчувати полегшення, чи ще більшу тривогу.