Частина 7. Розділ 1. Світанок у забутті.

Біль був першим, що я відчула. Ні, не гострий, а розмитий, важкий, схожий на наслідки поганої випивки або… 

Очі розплющуються важко, ніби повіки зроблені з свинцю. Все пливе, а світло надто різке, хоча ще не день. Світанок?

Повітря гірчить димом і чимось ще — бензином.

Я спершу не розумію, що не так, поки не усвідомлюю: я звисаю.

Підборіддя впирається в груди, плечі затиснуті, а щось впивається в тіло. Потрібно кілька секунд, щоб збагнути — це ремінь безпеки.

Я в машині.

Або, точніше, в тому, що від неї залишилося.

Голова гуде так, ніби в ній поселився шкільний оркестр. В очах двоїться.

Знову цей запах.

Дим.

І тільки тоді розумію: машина горить.

Ще секунда, і адреналін розвіює туман у голові, змушуючи тіло реагувати.

Пальці судомно шукають замок ременя безпеки. Липкі. Кров? Можливо.

Клац.

Тіло падає вниз. Груди різко стискає біль. Я кашляю, намагаючись вдихнути повітря.

Перша спроба зрушити — і я знову волаю від болю. Ребра? Зломані або тріщина. Але, треба рухатися.

Я повертаю голову.

Машина лежить догори дригом, вперта дахом у землю. Вікна тріснуті, але не розбиті.

З вогнища під капотом уже вириваються перші язики полум’я.

Чорт.

Ковзаю очима по панелі. Телефон? Немає. Сумочка? Немає.

Потрібно вибиратися.

Я б’ю кулаком у вікно.

Раз.

Два.

Біль віддається в грудях, але скло не піддається.

Піднімаю ногу і з усієї сили б’ю підбором.

Отвір.

Ще раз.

Скло сиплеться на мене дрібними уламками.

Хапаю повітря, вибираючись назовні, не звертаючи увагу на біль. Головне — вирватися звідси.

Падаю на мокру землю, вивертаюся на бік, вдихаючи свіже повітря так, ніби тільки що втопилася і виринула на поверхню.

Сильний спалах — полум’я всередині машини розростається.

Я лежу і просто дивлюся вгору.

Небо світлішає.

Туман.

Гори.

Сосни здіймаються вгору темними колонами, вгорі на вершинах ледь пробивається сонце.

І знову глухе запитання б’ється в голові: де я?

Де дорога?

Я намагаюся піднятися на коліна, руки трусяться. Машина лежить в кюветі, метрів за десять від дороги. Вона внизу, під ухилом.

І тоді я бачу номер.

Його зміщено від удару, але… символи незнайомі.

Ієрогліфи.

Може, японські? Чи корейські?

Я дивлюся на них, ніби вони можуть самі по собі дати відповіді.

Головний біль посилюється. Я хапаюся за голову.

Лайно. Лайно. Лайно.

Що останнє я пам’ятаю?

Я… прибула сюди.

Навіщо?

Щось важливе.

Щось, що я хотіла…

І тоді, мов удар блискавки, згадка про шпильку прорізає пітьму.

Шпилька.

Золота шпилька.

Вона виринає в пам’яті, як уламок корабля після шторму.

Витончена, із філігранним візерунком, що нагадує пелюстки хризантеми. Я бачила її. Ще в дитинстві чи недавно? Байдуже, я мріяла її отримати.

Мої пальці торкаються скроні, наче можна дістати з голови більше деталей.

Чорт.

Я пам’ятаю, що прибула сюди за нею.

Де сюди?

Погляд знову зупиняється на номерах автомобіля.

Аварія.

Ясно, що щось пішло не за планом.

Чи була вона в мене?

Інстинктивно торкаюся зап’ястя. Звички не зникають — там мав бути ланцюжок, з NFS чіпом. Але ні, немає.

Що сталося після того, як я прибула?

Запитання розбухають у голові, перетворюючись на хаос.

Знову кашляю — у повітрі досі відчувається запах гару.

Потрібно забиратися звідси.

Я обережно підіймаюся на ноги, відчуваючи, як світ починає плавати перед очима.

Ребра точно не в порядку. Але немає часу жалітися.

Скоса поглядаю на машину. Вона тепер вже охоплена вогнем. Дивно, що не вибухнула одразу.

Оглядаюся навколоі. Чи є сліди? Щось, що пояснить ситуацію?

Я нахиляюся — крутиться голова.

Немає ні слідів інших людей, ні відбитків шин. Лише я, розбита машина і темний ліс довкола.

Ліс.

Гори.

Ранок.

Жодного звуку машин.

Я на узбіччі якоїсь дороги, але чи є тут трафік?

Оглядаю себе.

Вечірня сукня?

Я виглядаю так, ніби втікала з якогось балу.

Або мене звідти викинули.

О, чудово.

Пам’ять і досі схожа на розбите дзеркало.

Я намагаюся вдихнути глибше і зосередитися.

Що я знаю напевно?

• Я не знаю, де я.
• У мене немає телефону, грошей, документів.
• Я в сукні, яка точно не призначена для виживання в дикій місцевості.
• Я приїхала сюди за шпилькою.
• Я досі жива, отже, все ще у грі.

Ще одна думка впивається у мозок: я не можу залишитися тут.

Роздумувати над усім цим можна пізніше, коли знайду людей.

Якщо вони тут є.

Слухаю.

Ліс живий, але немає жодного натяку на людей.

Зарослі вгинаються від вітру. Підйом вгору до дороги не виглядає надто складним.

Добре.

Я відкидаю біль у сторону і починаю підійматися.

Кожен крок — це боротьба з тілом, яке хоче просто впасти.

Але якщо я залишуся тут — хто знає, чи не опинюся я в ще гіршій ситуації.

Видираюся нагору, руки ковзають по вологому ґрунту.

Ще трохи.

І ось вона — дорога.

Асфальт.

Я оглядаюся в один бік, потім в інший.