Частина 6. Розділ 2. Втеча.

Після Вашингтона я вирішила зробити те, що робить кожна розумна злочинниця провернувши вдалу аферу: залягти на дно. Але залягти зі стилем. Тому вибір був очевидним – Ібіца. Бо де, як не на острові, повному нічних клубів, нескінченних вечірок і тисяч напів тверезих молодих людей, можна успішно зникнути з радарів? Ідеальний злочинний блекаут.

Винайняти віллу було простіше простого: пара кліків, кілька десятків тисяч євро з рахунку, і ось у мене є розкішне гніздечко на узбережжі, з басейном і видом на море. Розпаковувати валізи я не поспішала — спочатку треба було знайти собі компанію. Самотність – це розкіш для буддистів і старих мільярдерів, а я поки що відносила себе до категорії молодих і веселих аферисток.

За допомогою соцмереж, я швидко знайшла давніх друзів з університету Грінвіч. Старий добрий принцип: «Ей, народ, я на Ібіці, хто зі мною тусити?» – спрацював безвідмовно. Через кілька годин уже формувався віртуальний список тих, хто готовий приїхати «тільки на кілька днів, але з валізою».

У призначений день ми зібралися на моїй віллі. Четверо подруг: Джесс, яка тепер працювала адвокаткою, Белла – власниця маленької арт-галереї в Парижі, Кейт – блогерка з трьома мільйонами підписників, і Сінді – розумниця-айтішниця, яка писала код для криптовалютних платформ.

Я, звісно, не могла сказати їм: «Дівчата, я щойно провернула фінансову махінацію століття і зараз втікаю від ФБР». Тому вирішила, що цього разу я – консультант з охоронних систем для витворів мистецтва, яка на цьому непогано заробляє. Звучало переконливо, тим більше після історії з «Чорною Венерою».

Ми тусили без зупинки. Вдень пляжі, коктейлі, шопінг і байдикування біля басейну. Вночі – клуби, танці до світанку, дурні селфі й дискусії на тему «який сенс життя?». Ми втрачали голоси, ноги гуділи від підборів, а в серцях розливалася ейфорія.

Але одного разу все змінилося.

Це була чергова ніч, яка почалася з шампанського в джакузі і закінчилася в якомусь VIP-лаунж. Ми вже втратили лік годин, коли в клубі заграв той самий трек, під який універська компанія відривалася ще п’ять років тому.

«Дівчата, це знак!» – крикнула Белла, схопила мене за руку, і ми понеслися на центр.

І тут я побачила його.

Я не чекала його побачити. Чесно. Вибухові вечірки на Ібіці завжди приносять несподіванки, але зустріти Алана Райзі серед натовпу молоді, що танцює під електронну музику? Оце вже сюрприз.

Алан сидів у VIP-зоні з келихом віскі, виглядав так само бездоганно, як і тоді в Чикаго. Ми провернули разом шикарну справу в Вегасі, а потім просто зникли з поля зору одне одного. Але тепер він тут, на Ібіці, і в його очах немає тієї безтурботної легковажності. Тепер вони були надто уважні, надто професійні. Наші погляди зустрілися.

Я зробила вигляд, що не помітила його, повернулась до подруг і продовжила сміятись над чимось неймовірно дурним, що щойно ляпнула Кейт. Але я вже знала — цей вечір закінчиться інакше.

— Софі, — почувся знайомий голос за спиною. — Ти зовсім не змінилася.

Я вдала, що він мене не цікавить, але всередині завирувало відчуття небезпеки. 

— Алан! Якби я знала, що ти тут, одягнула б щось більш… відверте, — усміхнулась я, демонстративно поправляючи сукню.

— Я тебе знайшов не випадково, — його голос був спокійним, навіть занадто. — Нам треба поговорити.

П’ять хвилин потому я сиділа за столиком, а він розповідав, що насправді працює не на себе. І що з аферами покінчено, а він агент якоїсь над таємної організації під назвою Mi7. І вони вербують таких як я, аби полювати на справжніх покидьків. Чорт, я ж була впевнена, що він такий самий аферист, як і я.

— Дурня, — відрізала я, відставляючи склянку з коктейлем. — Я працюю на себе. Завжди так було. І не збираюсь міняти цей принцип.

Алан знизав плечима: — Це твоє рішення. Але ти маєш час подумати.

І знаєте що? Що насправді мене бентежило. Не його вербувальні промови, не тонкий натяк на глобальну змову, навіть не назва «Mi7», що звучала, як погано замаскований фан-клуб Бонда. А те, що він знайшов мене. Як, чорт забирай, він мене знайшов?

Це було не просто дивно. Це капець як було стрьомно. Це означало, що десь я схибила. І це виправляється одним способом — я зникала.

***

Наступні тижні були, мабуть, найшаленіші в моєму житті. Я змінила три паспорти, перетнула шість країн, побувала на трьох континентах, використовувала стільки підроблених особистостей, що навіть почала плутатися в іменах. Останнім пунктом мого «туру» стало маленьке містечко в Австралії, де продукти в магазини завозили раз на тиждень, а люди жили настільки спокійно, що поняття «шпигун» могло існувати лише в їхніх телевізорах.

Так я опинилася в невеличкому містечку Кобер-Педі, відомому своїми підземними жителями та відсутністю стабільного інтернету.

Орендувавши підземне житло, я відчула певне полегшення. Тут мене ніхто не знав, а відсутність зв'язку грала мені на руку. Проте я розуміла, що це лише тимчасовий прихисток.

Час тягнувся наче та гума на розпеченому асфальті. Мені було нудно і треба було чимось себе зайняти. Недалеко від міста був невеликий аеродром, який приймав легкі моторні літаки і гелікоптери. І при ньому була приватна школа де навчали пілотуванню. Це було ідеальне рішення, легке відчуття адреналіну і нові навички, саме те що лікар прописав. 

Два місяці інтенсивних тренувань і майже 50000 австралійський доларів обійшлося мені це хобі. Але я була задоволена, а ще більше був задоволений мій інструктор містер Грег. Він постійно говорив, що у нього ще не було такої талановитої учениці, а можливо просто загравав до мене. Та байдуже, я отримала ліцензію пілота мали моторних літаків і вирішила це відсвяткувати.